— Значить, усе-таки обплутала! — приснула вона.
— Мабуть, що так! — визнав я. — А хочеш мати більшу владу наді мною?
— Хочу!
— Тоді не кажи нікому, що я вмію розмовляти ара-вакською мовою. Хай це залишиться між нами…
В останні хвилини я знову знесилів, повіки злипалися, а змучені думки вилітали з голови. Лясана ще щось говорила, але це вже не доходило до мене: я заснув справді мертвим сном.
У сні мене мучили кошмари, якісь братовбивчі сварки, потворні змії, мені докучали завзяті сперечання, вперті і гомінкі. Нарешті, сварливий гомін пробив заслону сну, і я почав прокидатися. З подвір'я долинали підголоси сварки, тепер уже справжньої.
Я витверезився вмить, пізнавши по голосах, хто там сперечався: Лясана з Конесо і Карапаною. Лясана не дозволяла їм увійти до моєї хати.
— Не можна! — кипіла вона, роздратована і рішуча. — Манаурі заборонив пускати!..
— Заборонив пускати і мене, головного вождя?
— Кого б то не було! Нікому не можна!
— Відійди, відьмо! — засичав Конесо. — Бо розтрощимо тобі голову. Ми хочемо тільки подивитися на нього і допомогти йому.
Лясана побачила, що цим двом вона сама не дасть ради, а всі чоловіки нашого роду були ще в пущі.
— Добре! — погодилась вона, хвилинку вагаючись. — Але покладіть зброю перед хатою! Не можна йти з палицями!
— Хай буде по-твоєму! — зупинився вождь. — Оце так злюка!
— Сука! — буркнув чаклун.
День був ясний, сонце вже зійшло, мабуть, з годину тому. В хатині панувала світла напівтемрява, незважаючи на те, що вхід був завішений шкірою. Почувши голоси, я швидко простягнув руку до пістолета і, звівши курок, сховав зброю під мату, якою був накритий. Держав пістолет біля правого стегна, тримаючи його за рукоятку і поклавши палець на курок.
Спочатку ввійшли два чоловіки, за ними Лясана. Завісу лишили відхиленою, і тому в хатині було видніше. Підійшли до мого ліжка. Лясана стала збоку, щоб бачити кожен їх рух.
Я лежав навзнак з трохи піднятою головою. Нерухомі очі, що задерев'яніло дивилися в куток даху, були у мене напівзаплющені, як це буває у людей паралізованих. Куточком ока я ледве бачив постаті прибулих.
Вони довго дивилися на мене зверху, нічого не кажучи. Потім Карапана нахилив голову аж до моїх очей і зблизька втупив у них напружений погляд. Вивчав довго, так довго, що я мало не зомлів, силкуючись не зрадити себе необережним рухом. Я бачив, як кадик на худій шиї чаклуна ходив угору і вниз.
— Добре його схопило! — тихо обізвався нарешті, задоволено скривившись. — Лежить напівмертвий.
— Помре? — запитав Конесо.
— Мусить, мусить.
— Коли?
— Не знаю. Мабуть, скоро.
Вони говорили поміж собою, не соромлячись присутності Лясани, переконані, що я не розумію їх. До того ж говорили прямо наді мною, і до мене долітало кожне слово.
— У нього трохи розплющені очі! — зауважив вождь підозріло.
— Але він уже мало що бачить! — заспокоїв його Карапана. — Хіба що…
— Що?
— Хіба що прикидається перед нами.
Тепер Конесо підійшов зовсім близько і добру хвилину мовчки придивлявся до мене.
— Дуже блідий, — ствердив він, — але живий.
— Довго не протягне, — буркнув чарівник, і переді мною ще раз замаячило його зморшкувате, люте обличчя. Він кинув на мене такий страшний і сповнений ненависті погляд, що неважко було відгадати: це невблаганний ворог, який виніс мені смертний вирок.
— А що, як прикидається? — недовіряв Конесо.
— Все одно довго не житиме, заспокойся! — вперто повторив Карапана з якоюсь дивною самовпевненістю.
До цього часу за всім, що діялося навколо мене, я стежив, добре володіючи собою, бо відчував у долоні рукоятку пістолета. Але, коли почув останні слова чаклуна, що містили в собі таємну погрозу, мені стало якось не по собі і серце дуже забилося. З якого боку загрожувала мені небезпека?
— Лясано! — звернувся чаклун до жінки, — покажи нам його рану.
— Ми не будемо доторкуватись до неї, — додав вождь, — щоб про нас не подумали погано.
— Рана заліплена листям! — захищалася Лясана.
— Це не перешкоджає! Ти його перев'язувала?
— Ні, мати.
— Поклич матір.
Дівчина трохи завагалася, чи залишити їх самих зі мною, але, напевно, вирішила, що нічого мені зараз не загрожує. Зрештою далеко не відійшла, тільки на два кроки від входу. Звідти вона гукнула, в бік своєї хатини — до неї звідси не було й гону — і, в двох словах попросивши матір прийти, зразу ж повернулася.