Тимчасом — тривало це ледве кілька хвилин — щось таємниче відбулося біля мого ложа. Карапана нахилився за моїми плечима мало не до землі, але що там робив, я не знав, бо не хотів повертати голови. До мене доходив тільки тихий, якийсь дивний шурхіт, але такий слабенький, що важко було відгадати його причину. Немов щось тихенько забулькало чи задзенькало, а може й зашелестіло? Зрештою на роздуми лишалося дуже мало часу, бо вже повернулася назад Лясана, недовірливо оглянула хатину і двох чоловіків. Мабуть, нічого підозрілого не помітила, — спокійно сказала, що її мати зараз буде тут.
З'явилася жінка, відкрила мою рану, на щастя, не відслоняючи мату з правого боку, де був пістолет. Карапана похвалив перев'язку і вручив жінкам своє власне зілля, яко вважав за найкраще. Але зразу ж додав, що невпевнений, чи воно подіє, бо хворому, напевно, вже нічого не допоможе.
— Не допоможе? — здивувалася старенька. — Йому ж краще!
— Я не бачу цього! — суворо сказав чаклун. — Чи давно він лежить так нерухомо?
— Давно, але перед тим рухався.
— Але зараз задерев'янів, бо наближається смерть. До вечора він помре.
Старенька думала інакше, одначе не сміла заперечувати Карапані, а нещадність грізного попередження лякала її.
— Помре! — повторив чаклун, радіючи з цієї думки. — Помре, бо його вкусила незвичайна змія.
— Незвичайна?
— Незвичайна: заклята.
— Ми знаємо, хто її закляв і повісив на кущі! — ви-бухла гнівом Лясана.
— Мудра дівка! — скартав її чаклун з похмурою повагою. — Ти, дурна, ніколи не додумалась би, хто закляв змію.
— А хто ж?
— Він сам!
— Він, Білий Ягуар?
— Саме він!
Настало красномовне мовчання, а жінки, напевно, не могли приховати свого сумніву.
— Так, він сам! — запевняв Карапана. — Ти, Лясано, молода і дурна, але твоя мати може тобі сказати, що є різні канайми. Найгірші з них ті, що роблять враження добрих людей, може й самі добрі люди, тільки вони не знають, що мають запеклу, згубну душу канайми. Коли тіло їх спить, душа відходить од нього і завдає великої шкоди людям і звірам — вбиває, отруює кров, розводить гадюк. Чи є такі люди, скажи? — звернувся він до старенької.
— Є! — визнала та злякано.
— А що ж ви, дурні, знаєте, про нього, вашого Білого Ягуара? Хіба ви знаєте його нелюдські вчинки, які він робить у сні, про які він сам не підозріває, бо не знає, що у нього злочинна душа канайми?
— А ти звідки дізнався, що у нього така душа? — відгукнулася Лясана.
— Поглянь, дівко, на моє обличчя і скажи, скільки мені років. А досвіду стільки, скільки років. Ти ж умієш бачити і розумієш?
— Бачити я вмію, — відповіла вона гордо, — і тому не бачу в ньому канайми, а в тобі бачу злість і безсилу ненависть, хоч ти й великий чаклун!
Настала хвилина тиші. Я вирішив вистрілити з пістолета в лоб чаклуну, якби він кинувся на Лясану. Але той не рушив з місця. Поборов у собі лють і сказав спокійно, захриплим голосом:
— Він сьогодні здохне! А ти дивись, відьмо, щоб не пішла разом з ним!
Сказавши це, він зібрався йти. Тоді Конесо наблизився до Лясани і, схопивши її за плечі, почав шалено трусити.
— Якщо ти в своєму розумі і хочеш іще жити, — слинив, охоплений раптовою похіттю і разом з тим розлючений, — якщо ти хочеш, то знаєш, що робити! Тільки я, я один убережу тебе від смерті! Наказую тобі йти зараз же до моєї хати!..
— Не чіпай мене! — почув я її холодну відповідь. — Ти огидний!
— Я хочу, щоб ти жила! — з піною на губах говорив вождь напівблагальним голосом. — Наказую тобі!..
Але раптом кинув Лясану і поспішив за Карапаною, який уже зник з хати.
Коли вони пішли, жінки швидко охололи. Мати запитала дочку, вказуючи на мене:
— Вони доторкувались до нього?
— Ні.
Старенька заспокоїлась, але її смуток не розвіявся. Вона дивилася на мене недоброзичливо, неприязно. Мабуть, смішні теревені чаклуна про мою, так би мовити, шкідливу душу все-таки справили на неї враження. А може, набридли їй клопоти, яких я мимоволі завдав? Я посміхнувся до неї, але вона не відповіла. Тільки коли я витяг з-під мати пістолет, жінки втішилися, що ми не були беззахисні проти Конесо і Карапани, а я знову сяк-так повернув собі повагу старої.
Жінки одразу ж почали уважно розглядати зілля, яке пожертвував Карапана: чи не домішав він туди чогось отруйного? В цей час я пильно вивчав місце біля ложа, де чаклун робив якісь загадкові дії. Там на землі стояв тільки кухоль з водою для мене. Раптом усе стало ясно. Я знайшов пояснення, а від хвилювання мене наче хто облив гарячою водою з голови до ніг. Сумнівів не було: тихе булькання походило від збовтування води в кухлі, а збовтували, щоб у ній щось розчинити. Отруту? Звичайно, отруту, ось чому чарівник був такий впевнений, що ще сьогодні я розпрощаюсь із цим світом. Коли б не моя пильність, не відкрили б його хитрого задуму, а якби відкрили, то вже запізно.