— Я ж казав! — дорікав Манаурі. — Карапана великий чаклун, непереможний. Він сміявся з тебе, Яне! Висміяв твої чари! його не так легко взяти. Тільки одне на нього без промаху може подіяти…
— Знаємо, знаємо! — просичав я, втрачаючи терпіння. — Куля в лоб!
— Так, свинцева куля в лоб!
— Ні! — рішуче заперечив я. — Нічого з цього не вийде!
— Він же глузував з твоїх чарувань! — знущався вождь наді мною, впертий, єхидний. — Праве око ягуара йому слухняне. Йому! Ми ж не подумали про праве око…
Арасибо поривчасто підійшов до мого ложа. Гнів і лютість ще більше спотворили його обличчя.
— Неправда! — захрипів кульгавий. — Праве око ягуара не буде йому слухняне!
— Пхи! — пирснув Манаурі глузливо. — Не буде слухняне? Ти такий сильний? Ти це зробиш?
— Я! — рубонув Арасибо, наче сокирою в пень.
Ми всі подивилися на каліку, що був у якомусь дивному піднесенні. Полум'я бурхало з його очей. Здавленим голосом, поривчастим від захоплення шепотом, він виклав нам свої думки: Білий Ягуар може спокійно спати, спокійно набиратися сил. Карапана не дістане його. Карапана великий і лютий чаклун, але ніякої сили не матиме над оком звіра… В наших руках череп звіра. А лише через череп, як сказав Білий Ягуар, очі ягуара мають згубну силу… Він, Арасибо, заліпить глиною в черепі праву очну яму, і Карапана тим оком уже нічого не побачить, тому нікого й не скривдить… А череп ягуара Арасибо повісить перед хатою, щоб усі бачили, що одне око безсиле, заліплене…
— А якщо хто-небудь викраде у нас череп? — Манаурі скривив губи і голосно, з презирством дмухнув носом.
— Нехай спробує! — косі очі Арасибо запалали ненавистю. — Нехай спробує! Вдень і вночі я буду стерегти череп! Загине той, хто наблизиться до нього, щоб украсти!..
Товариші, які стояли навколо, задумалися. В цю ж хвилину мене охопила якась особлива неміч. У голові паморочилося, сполохані думки відмовлялися слухатися, мене нудило. Мені було погано, душно. Може, це від зміїної отрути? Раптом я відчув себе страшенно, аж до болю самотнім. Xто були ці люди, що стояли навколо мене? Чи й справді друзі? В напівтемряві їх бронзові обличчя стали ще темніші, майже невидимі, і навіть це завдавало мені страждань. Мене бентежило те, що ці люди і їх світ були чужі для мене, я боявся, що ні вони мене, ні я їх ніколи як слід не зрозуміємо.
Що сталося? Я, звичайно, жартома придумав усю цю історію з зачарованим оком ягуара, щоб налякати грізного ошуканця, загнати його в пастку і примусити цією витівкою опам'ятатися. Адже така думка могла виникнути і у мене і в моїх друзів тільки, як жарт! А тимчасом витівка, відскочивши, наче м'яч, від хати Карапани, зовсім у іншому вигляді повернулася до нас! Жарт перестав бути жартом, око ягуара, і шкура, і череп наче й справді набрали якихось магічних сил, і вже кульгавий Арасибо, чесний і відданий хлопчина, в захопленні, з величезною повагою говорив про чари і з мене робив якогось шамана, а друзі сприймали це серйозно, слухали його замислені.
Мені було душно. Находив на мене незнаний досі страх. Все тут, насичене чарами, духами, ставало ворожим, нелюдським, незрозумілим. З темряви пущі і з темряви цих душ, пройнятих забобонами, вдиралися і до моєї хатини демони. Демони і забобони ставали ворожою перешкодою поміж мною і моїми друзями. У людей вони відбирали людські, доброзичливі риси. Щось наче аж завило в мені хворобливою тугою: засумував я за людиною. За доброю, усміхненою людиною, а не замисленою над чарами ока ягуара!
Мені невистачало повітря. Я почував страшенну нудоту і біль, гострий біль. У мене потемніло в очах. Тоді саме, наче десь дуже далеко, я почув зляканий голос Арнака.
— Яне, що з тобою!? Як він спітнів! Він непритомний!
Його голос, турбота молодого друга зігріли моє згасаюче серце, надали мені сили. Арнак повернув мене до притомності. Я примусив себе посміхнутись і обвів поглядом навколо:
— Хто непритомний? — запитав я.
— Я думав, що… — пробурмотів Арнак англійською мовою.
Як я був йому вдячний, що він одізвався до мене рідною мені мовою.
Юнак доторкнувся до мого чола: одночасно я відчув, як хтось сильно і ніжно стиснув мої руки: це була Ля-сана. Я зовсім опритомнів. Слабості як і не було.
Всі стояли як і до того: Манаурі з сердитим обличчям, Арасибо зворушений, з іскристим поглядом.
— Карапана? Він насміявся з ваших посланців! — вперто повторював вождь одне й те ж. — Насміявся з вашого ягуара. Насміявся прямо в очі! Насміявся! Реготав! Ха, ха!..
І додав раптом зміненим голосом:
— Одна порада: кулю йому в лоб!