Арасибо швидко замахав руками в його бік, щоб перервати потік докірливих слів, і звернувся до Арнака, сам якось незвичайно зворушений:
— Я знаю його наскрізь! — наче проспівав він. — Знаю Карапану наскрізь, як страшне лихо!
— Я вірю, — буркнув хлопець, захоплений зненацька гарячністю Арасибо.
— Скажи мені, Арнак, як він виглядав, коли вас приймав, коли сміявся? Який він був?
— Ну, який? Звичайний…
— А бігав у нього кадик вгору-вниз, вгору-вниз? Не пам'ятаєш?
— Бігав, огидно бігав!
— Як щур у пастці скакав? Угору і вниз!
— Як щур у клітці, так, саме, як щур…
— Ти не помиляєшся?!
— Ні!
Арасибо поволі повернув перекривлене від люті і презирства обличчя до Манаурі:
— Ти чуєш, що каже Арнак?
— Чую! — фиркнув вождь. — Ну й що ж?
— Те, що чаклун сміявся тільки обличчям, а серце у нього аж тремтіло від жаху. Я знаю його, стерво! Коли кадик у нього бігає вгору-вниз, це ознака, що чаклун хвилюється…
Слова каліки справили враження. Тільки Манаурі не вірив йому і наполягав на своєму.
— А проте знущався ж, знущався!..
— Злякався! — крикнув Арасибо.
— Сміявся! — вигукнув вождь ще голосніше.
— Злякався, злякався!!
Вони стояли один напроти одного сердиті, обидва в невимовному, нерозумному запалі. Пожирали один одного очима, повними злості.
Мені знову стало нудно, охопила якась неміч і огидна відраза. Кров відпливала з голови, в очах темніло.
— Досить! — ледве промовив я знесилено. — Люди! Де ваш розум?
Вони ніяково подивилися на мене, їм стало соромно. Стрималися, заспокоїлись, нарешті обличчя у них по-яснішали.
— Ходімо звідси! — шепнув Арнак. — Нехай він засне.
Пішли. Залишилася тільки Лясана. Вона підійшла до ліжка, стала навколішки, нахилилася наді мною. Турбота і велика прихильність була в добрих, вологих очах. Очі зараз були більш ніж гарні: материнські. Це була людина сердечна, віддана. Але чи близька? Чи розуміє вона, що мене лякає? Як мене мучить їх чужий, неприємний, забобонний світ!
— Душно, — зітхнув я.
Вона нахилилася наді мною ще нижче і уважно подивилася мені в очі. Її волосся падало мені на обличчя. Був у них якийсь дивний аромат: запах жіночої теплоти і подих дикої пущі. Лясана, мабуть, помітила гримасу болю на моєму обличчі, захвилювалася.
— Що тебе душить? — запитала вона м'яко.
— Їх ненависть.
— Чия? Карапани?
— Не тільки Карапани, а й Манаурі, Арасибо…
Здивувалася па хвилину, трохи завагалася, замислилась…
— У мене немає ненависті! — вигукнула з силою.
— Отруює мене їх злість, їх ворожість! — вирвалося у мене з жалем.
— Яне, я не ворожа тобі! У мене немає злості на тебе!
— Ах, Лясано, чи розумієш ти мене? Знесилює мене їх темрява, їх забобони отуманюють мене…
— В мені все ясне, Яне! Сонячне… Я розумію тебе…
— Ти належиш до них, дівчино!
— Ні, я належу тобі, Яне!
Голос її був глибоко ніжний. Вона не дозволила відштовхнути себе. Боролася за своє місце біля мене. Очі у неї були широко відкриті. Наші погляди з'єдналися, наче в гарячому потиску. Кров сильніше запульсувала в мені і нахлинула до серця. Праву долоню я поклав на плече жінці, і мені здавалося, наче я доторкнувся до самого життя. Свіжий потік тепла переходив від неї до мене.
Наступного дня, проспавши більше десяти годин міцним сном, я прокинувся значно здоровіший і сильніший. Підвівся і на кілька хвилин вийшов на подвір'я. Пригнічення й поганий настрій минулого дня розсіялись, якийсь оновлений дух піднімався в мені.
На жердині заввишки в півтора людських зрости, вбитій у землю за двадцять кроків від моєї хати, стирчав череп ягуара. Мурашки очистили його від м'яса, він білів тепер здалеку, а здоровенні зуби хижо блищали. Ліва очна яма, «моя», чорніла порожня, а права, заліплена глиною і стружками, була сліпа і з певної відстані зовсім невидна. Можна було подумати, що там висіла тільки наша родова ознака, а все-таки ми надали їй страшної сили чародійної пастки, яка повинна піймати ворога в тенета, зламати і знищити його. Дивлячись на цю роботу Арасибо, я аж здригнувся мимоволі.
Кульгавий сам пильнував поблизу черепа і, побачивши мене, вийшов, шкутильгаючи, з укриття. Потворне обличчя його розтягнулося в посмішці до самісіньких ушей.
— Бачиш, як добре висить? — жваво привітав він мене. — Я добре пильную!
Череп лівою очною ямою був повернутий до Серіми і хати Карапани. Між Серімою і нашими хатами росли дерева, вузьким язиком доходячи до самого берега ріки. Отже, за цією заслоною житла Конесо не видно було, але череп вишкірив ікла саме в той бік.