— Ближче до діла, Араеибо, ближче! Не дратуй мене!
Кульгавий подивився на мене довгим, ущипливим поглядом, повним ідіотської втіхи від мого нетерпіння.
— Ну що за гарячка в тебе, Білий Ягуаре, — весело пробурмотів, примруживши розкосі очі. — Мене цікавить, як би ти почував себе, Ягуаре? Наприклад, кладуть тобі щоночі листячко кумарави до ліжка. А ти про це нічого не знаєш. Зойкаєш і в'єшся від болю, а чиряки все вилазять, і тобі дедалі гірше, ти на очах в'янеш, згасаєш… О! Дивись, яке ж маленьке листячко!..
Він розгорнув шматок старої тканини, який до цього часу тримав у руці, і відкрив щось, що лежало всередині. Це було маленьке сірозелене, напівсухе, зморщене листя.
— Я знайшов його на постелі дитини Лясани… І додав підводячись:
— Щоночі їй це підкидають… Мусила захворіти…
— Хто підкидав? — поставив я безглузде питання, бо вже зараз мені почало щось прояснятися.
— Він, він, Карапана!..
Щось аж закрутилося мені в голові. Оце так відкриття! Вмить я зрозумів його значення. Якби схопити чаклуна на гарячому, ото був би тріумф! Я звільнився б від страшних підозрінь, бо справжній злочинець був би викритий. З шаленою радістю я схопив Арасибо за плечі і тряс його до безтями, танцюючи і щось вигукуючи. Захекавшись, прохрипів:
— Як ти відкрив це, чоловіче?
— А-а-а, відкрив… Думав, шукав…
Потім я знову запитав:
— А дитина… дитину вдасться врятувати?
— Так.
Я готовий був розцілувати цього виродка, задушити в обіймах.
— Ти чаклун! Оце так голова! Ти чудотворець!
Коди ми трохи заспокоїлись і повернулися до дійсності, постало питання, що робити далі. Скликати таємну нараду друзів. А кого саме? Манаурі, Арнака, Вагуру і більш нікого. Може, ще й негра Мігуеля? Ні, тільки індійців, це ж справа племені. А Лясану? Звичайно, і її.
Друзі були недалеко, на річці. Вони саме готували шхуну до швидкої втечі, на випадок, якщо на нас нападуть із Серіми. Припинили роботу і негайно прибули. Педро поблизу не було, а коли прийшла Лясана, ми. засіли в хаті, і Арасибо розповів усім про своє відкриття. Так само, як і у мене, їх початкове приголомшення перейшло в нестримну радість. Важкий камінь спав із серця і в мене, і в моїх друзів. Але в той же час ми добре розуміли, що саме тепер нас чекає найважливіше завдання: розправа з чаклуном не на життя, а па смерть.
— На смерть! Його смерть! — повторював Манаурі, стиснувши зуби.
Ми припускали, що Карапана підкидав отруту кожної другої або третьої ночі, а знайдене листя кумарави було вже зів'яле, і ми сподівалися на відвідини чаклуна саме цієї ночі. Тому вирішили вартувати по двоє одночасно, змінюючись опівночі.
— Тебе, Яне, ми не рахуємо, — відізвався Манаурі. — Твоя рана ще не загоїлась.
І справді, я ще не зовсім одужав. Але не годилося тримати мене осторонь у цю вирішальну хвилину, тому приєднали й мене, як третього, додаткового до першої зміни варти Арнака і Арасибо.
— Ще одно ми повинні вирішити остаточно, — сказав вождь після тривалого обміркування. — Єдине рішення — вбити його! Ми повинні вбити його!
— Повинні! — аж задихався Арасибо.
— Хто проти цього? — запитав Манаурі, уважно глянувши на мене.
Арнак і Вагура мовчки кивнули головою на знак згоди, я також. Іншого виходу не було — лишалося тільки убити чародія.
— Дозвольте й мені вартувати, — попросилася Лясана.
— Вартуй! Можна! — відповів Манаурі. — Але не з нами надворі, а в своїй хатині, біля дитини…
Ніхто, навіть найближчі, не повинні були знати про наші наміри. Лясані порадили спалити мату, на якій спала дитина, і покласти хлопчика на ніч в іншому місці куреня, але так, щоб мати Лясани ні про що не догадалася.
Надвечір випав рясний, але короткочасний дощ. Він уже перестав, а хмари все ще закривали небо. Ми побоювалися, що ніч буде дуже темною, але дарма. Десь понад хмарами світив місяць і трохи розганяв темряву на землі.
Курінь Лясани стояв приблизно за п'ятдесят кроків од річки задньою стороною до води, а входом — до пущі. Навколо, крім потоптаної трави і кількох поодиноких, кущиків — залишків пущі, не росло більш нічого. Відкрита місцевість і неповна темрява сприяли нам…
За зброю у кожного в нас були короткі зручні дрючки з твердого дерева, а крім того, Арнак і Арасибо взяли з собою ножі, а я — пістолет, заряджений шротом для стріляння на близьку віддаль. Домовившись на всякий випадок про сигнали голосом, ми, як тільки настала ніч, зайняли свої позиції. Арнак заховався за курінь, з боку річки, а Арасибо і я з протилежного боку, за кілька кроків од входу.