В самій хаті, як порадив Манаурі, вартувала Лясана.
Дощ кілька разів падав нам на голови короткими раптовими зливами, і тоді ставало майже темно, а повітря лишалося весь час тепле й вологе. Ми промокли до нитки, але нічого не зробиш, терпіли.
Нічого не можна було зробити і з нудьгою довгих годин, що тяглися дуже поволі. Безперервно вдивляючись напруженим поглядом у темряву, ми стомлювались, наші почуття притуплялися. До того ж ми непевні були, чи з'явиться ворог цієї ночі, і це зовсім не сприяло нашому пильнуванню. Час від часу нам здавалося, що ми бачимо якісь примари. Дивні, як завжди, голоси розлягалися і на краю пущі, і на березі річки, а в темряві шмигали таємничі тіні. То були блукаючі собаки та інші домашні тварини чи якась дика гадина, що виповзала з гущавини, а може величезні комахи або невідомі страхіття.
Надходила північ, я вже збирався йти будити друзів на наступну варту, коли за куренем почулося триразове плачливе кумкання жаби — умовний застережливий сигнал Арнака. Він напевно щось помітив. Я міцніше стиснув палицю в правій руці, лівою намацав рукоятку пістолета.
Було, як і раніше, на початку ночі — не темніше і не ясніше. Перед нами маячів курінь, тінь якого відбивалася на фоні трохи освітленого майдану. Раптом мені здалося, що саме на цьому фоні, ліворуч, щось зачорніло, немовби хтось стояв, притулившись до рогу хатини.
Штовхнувши в бік Арасибо, я показав йому рукою на загадкову тінь.
— Він! — шепнув кульгавий схвильовано. — Є…
Це був хтось чужий, не Арнак. Ще звечора ми домовилися з юнаком, що він передчасно не залишить свого поста. Але загадкова істота не була схожа на Карапану, здавалася трохи нижчою і кремезнішою, в той час як чаклун був худорлявий, цибатий. Таємнича людина рушила крадькома до входу в хатину. Я переконався, що це не Карапана. А може, вони вдвох? Може, чаклун підкрадався ззаду, за цим першим?
Побачивши, що Арасибо має намір вискочити з укриття, я схопив його за плече.
— Ти помітив? — зашепотів я йому на вухо. — Це не Карапана?
— Ні! — визнав той.
— Взяти його живцем!
— Живцем? — почув я розчарування і опір у голосі товариша. — Навіщо?
Часу на роздуми не було. Я сильно трусонув Арасибо за плече і наказав йому придушеним голосом:
— Тільки живцем! Не смій інакше!
Він вирвався з моїх рук і стрибнув уперед з ножем у правій руці. Стрибнув з незвичайною проворністю, якої я ніколи не чекав од нього. До ворога залишалося чотири-п'ять кроків. Але той був обережний. Може, помітив щось підозріле, може, почув наш шепіт, бо швидко ухилився від удару, і ніж не зачепив його. Рука Ара-сибо навіть не схопила ворога, а лише ковзнула по намащеному жиром тілу.
Невідомий вивернувся і скочив до того рогу куреня, де я вперше його побачив. Але далі не встиг. Я перегородив дорогу і палицею вдарив по голові. Та удар, очевидно, був слабкий, бо чоловік спіткнувся, здавалось він ось-ось упаде, але не впав. Хотів шмигнути вперед, та потрапив у руки Арнака. Вони обидва перевернулися. Я знов ударив його по голові, а Арнак скочив на нього і придушив до землі.
— Живцем його! — закричав я на все горло.
— Я не можу його схопити, — гукав Арнак. — Він дуже слизький!
Ворог усе ще виривався, мов божевільний, але було вже пізно. Я схопив його обома руками за шию і не пускав, Арнак же вирвав у нього ніж і вивернув руки за спину, так, що аж хруснуло в суглобах. Полонений був голий, тільки в талії перев'язаний мотузкою, і весь намащений салом, щоб важче було його вхопити.
В темряві не можна було розібрати, що це за персона, однак не залишалося жодного сумніву, що не Карапана. На наші запитання, хто він, невідомий мовчав.
Прибігла Лясана з мотузками, і ми зв'язали його. Полонений, мабуть, був сам, бо нікого більше ми не знайшли.
— Він приплив на човні! — повідомив Арнак. — Я чув, як він виходив з нього.
— Сам?
— Сам. Я більше нікого не бачив.
— Біжи до річки і подивися, що з човном.
Човен був на місці.
Коли зчинилася метушня, мати Лясани раптом прокинулася і підняла страшенний галас, думаючи, що це ворожий напад. Усі сусіди попрокидались і бігли звідусіль, кожний з такою зброєю, яку в поспіху встиг захопити.
Тривога пройшла на подив добре. Не минуло й півхвилини, як перший воїн прибув на місце, а зараз же за ним і всі інші. Більшість була озброєна з голови до ніг, і ніхто не забув своєї рушниці. Наш рід швидко зібрався, і, незважаючи на хвилювання, гордість розпирала мені груди: ця бойова готовність роду в основному була моєю заслугою.