Деякі передбачливі принесли з собою розпалені нашвидкуруч смолоскипи, а також каганці з олією, і, коли світло від них упало на обличчя полоненого, всі остовпіли: це був молодий учень чаклуна, Канахоло, молокосос неповних чотирнадцяти років, а вже такий досвідчений злочинець.
Захищаючись із ножем у руках, він був спритний, як мавпа, а тепер, коли його зв'язали і поклали на землю, перелякався і його душа опинилася в п'ятах. Побачивши над собою стільки скривлених од люті облич, полонений вирішив, що це його остання година, в чому, правда, він не дуже й помилявся.
Манаурі на весь голос докладно розповів людям, з якою метою прийшов молодий злочинець. В міру того, як він розкривав підлі наміри Карапани, росло обурення проти його учня і спільника. Найбільше лютували жінки. Раптом до молокососа підскочила мати Лясани і хотіла видряпати йому очі…
— Ти вбивця!! — кричала вона. — Потвора! Ти вбив мого внука, невинну дитину!..
Я ледве відтягнув її від полоненого. Але інші й не думали зберігати йому життя і вимагали негайно вбити злочинця. Таке обурення могло тільки нашкодити справі, тому треба було заспокоїти людей, а з юнака витягти якнайбільше відомостей.
Тимчасом Манаурі наказав розпалити недалеко два багаття і призначив кількох хлопців слідкувати за вогнем. Стало досить ясно, і можна було краще роздивитися полоненого.
В перші хвилини його обличчя не виражало нічого, крім божевільного страху. Але Канахоло швидко помітив, що негайна смерть не загрожує йому, і очі у нього зразу ж запалали непокорою. В них притаїлась хитрість. Це зрозуміло, адже чаклун вибрав собі в учні і заступники не роззяву.
Полонений лежав у якійсь дивній позі — боком на землі. Це спочатку створювало враження, ніби він поранений. Коли його поклали навзнак, він негайно повернувся до попередньої незручної пози. Робилося це, мабуть, не випадково, а може й просто так. У всякому разі, я звернув на це увагу. Невже Канахоло намагався щось приховати під правим боком від наших очей?
— Знайшли отруйний лист при ньому? — запитав я в Арасибо, який стояв біля мене.
— Ні. Ми ще не шукали. Треба дочекатися світанку. Тоді пошукаємо і в траві…
— Але ж це дуже важливо! Листя — переконливий доказ його вини.
— Так, але тепер дуже темно для розшуків.
— А при ньому нічого немає?
Арасибо якось непевно глянув на лежачого. Полонений був зовсім голий і не міг десь ховати отруту, долоні ж у нього були порожні.
Манаурі почав допитувати його, але нічого не добився: підліток уперто мовчав і не вимовив жодного слова. Люди — чоловік тридцять, а може й сорок, стояли навколо. Чоловіки, жінки і навіть діти, швидко охоловши від першого хвилювання, палали бажанням задовольнити свою цікавість, чекали раз'яснень, хотіли бачити доказ вини, причому явний доказ.
В юрбі навколо полоненого знайшлося кілька таких, що не належали до нашого роду. Це були наші близькі сусіди, які разом з іншими прибігли на шум. Вони не були моїми ворогами, але й до друзів не належали. Та, почувши про жахливі обвинувачення, які Манаурі висував проти Карапани, вони злякалися. Ці люди визнавали владу свого чаклуна, були під його впливом, тому й не думали так швидко відмовитись від пошани до нього тільки тому, що комусь подобалося кидати на чаклуна громи і блискавки. Вони почали перешіптуватися між собою. А коли побачили, що Канахоло й далі вперто мовчить, підійшли до Манаурі і виклали свої сумніви:
— Ми почули жахливі слова, ти говорив зухвало.
— Я знаю, що говорю! — відповів вождь. — Білий Ягуар невинний, він має чисту душу. Карапана хоче його знищити, тому отруїв дитину Лясани, підкидаючи через Канахоло листя кумарави…
— Хто бачив це листя?! — вигукнули ті. — Ти кажеш, що Арасибо? Арасибо каліка, божевільний. Чого можна чекати від нього? Він ненавидить Карапану, вигадав усю цю брехню…
— Я бачив власними очима листок, підкинутий дитині!
— Хто тобі йото показував? Де він?
— Арасибо знайшов…
— Знайшов? Арасибо тобі його приніс, ха! Арасибо міг принести його з пущі!..
— А Канахоло, — обурився Манаурі, — чого Канахоло підкрадався сюди вночі, до хатини хворої дитини?
— Не знаємо! Але й ти не знаєш!
— Знаю, побачите, що ми знайдемо листя кумарави недалеко від хати!
— Підкинуте Арасибо, — зареготали ті.
Шельми, яким довірили багаття, напевно забули підкидати паливо, бо полум'я почало потроху згасати. Я стояв біля самого полоненого. Руки у нього були зв'язані на спині, і він лежав на них. Як тільки вогнище згасло, я побачив, що молокосос, користуючись із півтемряви, почав робити руками загадкові зусилля, немов хетів схопити щось, заховане під правим боком. Незабаром вогнище запалало, і полонений завмер нерухомо. Тоді я зробив цікаве відкриття: помітив якийсь предмет, що трохи виступав з-під боку лежачого. Може, це був кінчик бамбукової трубки, яку тут вживають для переховування різних дрібних предметів? Тепер я не сумнівався ні на хвилину: Канахоло лежав так дивовижно тому, що намагався заховати щось під собою, що могло видати його таємницю.