І ось у таку напружену для обох сторін хвилину сталися несподівані події, що повністю зруйнували всі добрі й лихі наміри.
Того дня, майже через дві години після сходу сонця, з ліска, що відділяв оселю головного вождя від наших халуп, вибігли два жителі Серіми і, дуже схвильовані, рушили до нас. Ні, це була не хитрість, як ми спочатку подумали. Індійці, ще здалека побачивши нас, не переставали вигукувати якісь незрозумілі слова.
— Невже це так? — звернувся я до Арнака, пройнятий поганим передчуттям. — Іспанці?!
— Так! Кричать, що іспанці! — відповів мій товариш не своїм голосом.
На наші тривожні крики з кожної хатини, з кожного куреня, які були поблизу, повибігали люди, схвильовані незвичайною подією.
Тимчасом індійці, захекані, наблизилися до нас, ледве тримаючись на ногах. Вигляд у них був жалюгідний: мабуть, не тільки швидкий біг, але й загроза, яка нависла над ними, знесилили цих людей.
— Іспанці!!! — важко дихаючи, гукали вони. Їх очі бігали, як у напівбожевільних.
— Іспанці… Там!..
— Де? — гримнув на них Манаурі.
— У нас в Серімі… припливли… висадилися! Іспанці!
Тривожна звістка впала наче грім: іспанці! Адже всі люди нашого роду ще недавно перебували в іспанській неволі і знали, що таке іспанське пекло, всі, за винятком Арнака і Вагури, які були в англійській неволі. Іспанці — це звучало для індійця як прокляття. І де б воно не лунало: чи на безлюдному острові, чи в льяносах під горою Шулік — всюди ми повинні були мужньо захищатися від їх нападів.
Ось чому не в одного із нас закалатало серце.
— На вас напали? — запитав Манаурі. — Когось убили?
— Ні, не напали.
— Бою не було?
— Ні.
— Всі ваші встигли втекти з Серіми?
— Ні, не всі. Іспанці з'явилися зненацька. Тільки декому пощастило втекти.
— То, виходить, іспанці й не починали бою?
— Ні, не починали, тільки вийшли на берег, озброєні до зубів, у них дуже грізний вигляд…
— Скільки їх?
Гінці, все ще не віддихавшись, не могли встановити кількість прибулих: один казав, що їх стільки, скільки пальців на двох руках, а другий твердив, що десять раз по стільки.
— Ні! — заперечив перший. — Іспанців небагато, серед них більшість — індійці.
— З якого племені?
— Ми не знаємо їх, це якісь чужі.
— На скількох човнах вони припливли?
— На п'ятьох.
— Великих?
— Так, на ітаубах.
— Ні, не на п'ятьох, — поправив другий гонець, — на трьох човнах.
— А чого прибули, не знаєте?
Вони не знали, навіть не догадувалися. Могли ствердити лише одне: що іспанці, хоч бою і не починали, поводилися владно, визивно, як жорстокі господарі, як ті, що приходять з погрозою, а не як гості. Вони несли нещастя і недолю, сіяли тривогу…
Перезирнувшись з Манаурі і Арнаком, я наказав усім присутнім бігти за зброєю і негайно прибути до моєї хатини. На щастя, майже всі залишилися на місці, бо вже заздалегідь були напоготові.
Біля мене стояв Педро. Коли він почув, що прибули його земляки, майже вся кров відхлинула у нього від обличчя, і воно стало таке бліде, мов у привида. Я злегенька штовхнув його ліктем.
— Ну що? — звернувся я до нього іспанською мовою, якої він мене навчив. — Прибули?..
Педро був такий розгублений, що не зміг би навіть полічити до п'яти. На його приємному, відкритому обличчі, яке завжди викликало почуття довір'я, з'явився вираз повного остовпіння.
— Чи… — заїкався він, сповнений боязливої непевності, — чи…
— Звичайно, ти вільний і можеш їхати з ними, куди захочеш…
— О пане!.. Дякую!
— Е, Педро! — засміявся я. — Ти вже такий чужий, що відразу величаєш мене «паном»?
— Ні… Пробач, будь-ласка, Яне… У мене в голові все пішло шкереберть…
— Отже, Педріно, не втрачай голови, бо ти мені ще потрібен. Може, ти догадуєшся, чого прибули сюди твої земляки?
Педро теж не міг нічого відповісти. Серіма знаходилась зовсім збоку, на відстані кількох миль від того місця, де річка Ітамака впадала в Оріноко, осторонь від головного водного шляху, і тому можна було сподіватися, що іспанці прибули сюди не випадково, а з визначеною заздалегідь метою.