— Але звідки вони могли приплисти? — запитав я сам себе і Педро.
Я наказав йому принести карту, яку він малював уже кілька тижнів. На ній було видно лінію нижньої течії Оріноко на північ, майже паралельно до неї — лінію річки Куюні, а далеко на південь, крім того, велику кількість її приток. Між двома великими річками простяглися гірські ланцюги, а також вилися — намальовані особливо ретельно — головні стежки індійців, що вели з півдня на північ, від Куюні до Оріноко. © http://kompas.co.ua
— Де місце розташування іспанців? — запитав я.
— Вниз од нас по річці Оріноко, аж до її гирла, їх немає зовсім, — пояснив Педро, — ми в цьому самі переконалися. Отже, ці, що прибули, могли приплисти або з острова Трінідад, де є іспанський гарнізон, або з острова Маргарита…
— Це, мабуть, занадто далеко.
— Невідомо, Яне! Може, це погоня?.. Дуже можливо, що вони припливли з околиць, які лежать вище від нас, над Оріноко, де іспанці оселилися здавна…
— У них є сильні військові загони?
— Є, але чи сильні вони — я не знаю. Є там місії отців-домініканців з покірними їм індійськими племенами, є містечко Ангостура, про яке я чув…
— Як ти думаєш, це далеко від нас?
— Ангостура? Точно не знаю… Приблизно сто, сто п'ятдесят миль…
У той час, коли я розмовляв з Педро, сходилися воїни з нашого роду; всі вони більш-менш добре знали іспанську мову, тому уважно прислухалися до розмови. Прийшло також кілька індійців з інших родів. Ці зовсім не розуміли іспанської мови, але, почувши назву Ангостура, пожвавішали. Вони знали це слово. Коли індійці підійшли, один з них звернувся до мене:
— Білий Ягуаре! Ми знаємо, що таке Ангостура… Там іспанці! Вони були тут дві сухі пори тому, незабаром після нашого переселення до Ітамаки… Вони знайшли нас і тут… Вони тоді сказали, що повернуться.
— Скажи, Ягуарові, що вони вчинили тоді, — нагадав йому інший індієць.
— Що саме? — запитав я.
— А, правда! — засміявся перший. — Вони дали Конесо багато різних речей. То не були подарунки, о ні! Вони сказали, що коли повернуться назад, ми повинні будемо заплатити їм за ті речі…
— Може, це вони для того й повернулися?
— А що це були за речі?
— Всяка всячина! Сорочки й штани, які носять іспанці, але вже дуже подерті. Ми одержали також чоботи, тільки вже з дірками, а також сушене м'ясо з їх корів. М'ясо було дуже смердюче, повне черв'яків. Наші собаки підживилися на ньому. Дали ще нам кілька дивовижних ножів. У тебе є такий ніж, Білий Ягуаре! Ранком ти виходиш з хати і шкребеш ним собі бороду…
— Це бритва! Вони дали вам бритви? Але ж у вас волосся не росте на обличчі?
Індієць здивовано глянув па мене, немовби я зробив якесь незвичайне відкриття, а потім вибухнув дитячим сміхом:
— А хто сказав, — губи тремтіли у нього від глузування, — хто сказав, що ножі мали зрізати наші бороди?
— А навіщо ж вони вам?
— Ні для чого. Вони були вже старі, вищерблені, заржавілі, навіть м'яке дерево не брали, кришилися в руках.
— То навіщо ж ви їх брали?
— Так треба було, примусили. Ми не хотіли брати, але ті нас примусили, бо інакше нас узяли б в неволю…
— Це були не купці… Їх прислав іспанський начальник з Ангостури, Коррегідор, він дав їм солдатів з набитими рушницями.
Розповідь індійця здалася мені безглуздою і фантастичною, але Педро, який уже трохи розумів аравакську мову, пояснив мені, що, справді, могло бути так, як говорить індієць.
Одним з іспанських методів тримати індійців у покорі були так звані repartimientos — система виплати данини. Вона полягала в тому, що губернатори або начальники округів примушували племена, в основному з далеких околиць, брати у них різноманітні товари, здебільшого мало придатні, а часом і зовсім непридатні для користування, і завжди по дуже високих цінах. Індійці мусили купувати ці речі, хотіли вони цього чи не хотіли. Але платили за них не відразу, а значно пізніше, через рік чи два, і платили натурою — продуктами землі, лісу або виробами ремесла. А якщо індійці довго не могли сплатити боргу, або чимось не задовольняли посланців губернатора, — у них брали за борг відповідну кількість юнаків для роботи на плантаціях або в копальнях.
— За законом, — закінчив Педро, — їх беруть на певний час — на два, три, п'ять років, а насправді майже ніхто з цих засланців не повертається до рідного села. Майже кожен умирає далеко від своїх од виснаження, з туги, до останніх днів у панській неволі… Я бачив таких не раз. Це дуже нещасні бідолахи…