— Ти думаєш, що це теж посланці губернатора, які прибули за боргами?
— Можливо….
Манаурі відразу ж вислав двох розвідників на узлісся, щоб вони стежили за діями іспанців і, в разі небезпеки, дали про це знати. На річці стояла наша шхуна — ласий шматок для жадібних іспанців. З Серіми її не було видно за поворотом. Прибулі не повинні були побачити ні парусника, ні наших друзів-негрів.
Я непомітно кивнув Манаурі, Арнакові і негру Мігуелю, щоб вони зайшли до моєї хатини. Коли ми залишилися самі, я повідомив їх про свій план. Мігуель і його чотири земляки повинні негайно перетягнути судно вздовж берега уверх по Ітамаці. Це їм буде легко зробити, бо почався морський приплив. За якусь милю від нас старе русло річки у вигляді вузької, але довгої затоки врізається в пущу. Там шхуна, захована у хащах, була б у безпеці, її не помітив би навіть шпигун. Усі негри, добре озброєні рушницями, пістолетами, палицями, разом з негритянкою Долорес будуть на палубі і вартуватимуть, не залишаючи своїх місць.
Друзі погодилися, лише Манаурі висловив думку, щоб затягнути шхуну трохи далі: не більше, як за три милі звідси, була друга затока — Потаро. Там молена було добре заховати корабель. Це місце далеко від людей.
— Добре! — сказав я і звернувся до Мігуеля: — Найважливіше, щоб ніхто не помітив вашого від'їзду, ніхто, розумієш? А це цілком можливо, бо увага всіх зосереджена на Серімі, а річка протікає внизу, під схилом горба.
Решту воїнів нашого роду ми поділили на два загони під командуванням Арнака і Вагури. Я хотів уже вирушити на розвідку разом з Манаурі і Педро, коли один з наших розвідників швидко прибіг з ліска і повідомив, що до нас мчить Конесо.
— Мчить?! — запитав здивовано. — Головний вождь біжить?
— Так, біжить…
І справді, Конесо мчав… Він біг не так швидко, як ті перші два гінці, бо був огрядніший, ніж вони, і старший, але біг, йому терміново треба було до нас, до Ма-наурі. З обличчя головного вождя зникла його звичайна бундючність, пихатість. Тепер це був тільки захеканий, заклопотаний товстун.
— Манаурі! — застогнав він. — Ти мені потрібен! Швидше! Швидше! Ти мені повинен допомогти!
— Допомогти? В чому? — зніяковів Манаурі.
— Я не можу з ними домовитись. Ти говориш по-іспанськи…
— Говорю.
— Їм треба пояснити, що у мене немає скарбів. Вони вимагають стільки, наче не в своєму розумі! У нас немає стільки! Ми, бідні, у нас немає стільки! Оце і скажи їм!
— Що саме вони вимагають?
— Всього, всього! Краще запитай, чого вони не вимагають! Щоб наситити їх ненажерливість, плем'я мусило б працювати з усіх сил цілий рік у полі, в лісі і на річці, і ще було б мало! А бодай би їх всіх задавило! У нас нічим платити, а вони вимагають!
— Скільки ж їх? — втрутився я в розмову.
Конесо замовк, щоб зібратися з думками.
— Іспанців дев'ять чи дванадцять, на чолі з дон-Естебаном — посланцем губернатора з Ангостури. Всі вони добре озброєні…
— А індійців скільки?
— Їх буде добрих п'ять разів по десять. Це гребці з племені чайма, всі вони мають індійську зброю…
— Що ж це за індійці? Де вони живуть?
— Біля Ангостури. Це люди з місії отців-домініканців…
— Це ті самі іспанці, які були у вас дві сухі пори тому?
— Ті самі!
— І тоді вони примусили вас узяти стільки зіпсованих речей?
— Ті самі! А звідки ти це знаєш?
— Знаю.
Отже, справа стала ясною: мова йшла про данину. Іспанці прибули не завойовувати, не вбивати, а лише за платнею, за даниною. А коли не одержать платні, що тоді? Чи не кинуться на індійців, адже вони завжди швидкі до гноблення «диких»? Саме цього найбільше боявся Конесо. Звідси його хвилювання, гарячкове шукання виходу.
Очі його шалено бігали. Ось вони зупинилися на Педро, і вождеві раптом прийшла в голову якась думка. Він жваво підійшов до юнака і по-дружньому взяв його за руку, а все обличчя пояснішало:
— Ти наш полонений, правда? — мило посміхнувся Конесо до Педро. — Скажи, чи було тобі у нас погано? Чи тебе хто скривдив, чи спіткала тебе якась несправедливість?
Зніяковілий Педро не знав, що й відповісти.
— Ні, сказав він.
— Отож, ти не можеш поскаржитися на нас. Я повертаю тобі волю, але ти повинен заступитися за нас перед Естебаном. Ми даруємо йому земляка, якщо він взамін подарує нам борг. Ти захистиш нас?
— Як хочеш:.. Можу…
— Послухай, Конесо! — перервав я їх розмову. — Ти, здається, забув, що Педро був моїм полоненим!..
— А це хіба не одне й те ж? — вождь скоса зиркнув на мене, і в його очах запалав гнів.