— Погано, пане…
Я зрозумів, що справді погано: вчора він ще звертався до мене запросто, вчора я не був для нього паном.
— Та що ж трапилося, друже? Говори!
— Зрада, пане, — зашепотів, — передбачається зрада! Я втік з Серіми…
— Що? — розхвилювався я не на жарт. — Вони вислідили, що ти вчора вночі…
— Ні! Не це, Конесо готує нам зраду!
— Конесо? Хай його грім поб'є! Що ж він зробив?
— Ще нічого, але затіває. Він хоче виказати нас іспанцям!
— Вас? Кого це вас?
— Усіх, хто задумав залишити Серіму разом з вашим родом. Знаєш, після смерті Канахоло…
— А-а, то, мабуть, чаклун суне свого носа?
— Не знаю, пане, цього не знаю! Захисти нас, пане, ми не хочемо йти в іспанську неволю…
— Гаразд, Аріпай, залишайся тут!.. Ти знаєш, скільки людей Конесо хоче видати іспанцям?
— Багато, Білий Ягуаре! Всіх, хто не відданий йому. Я чув, що п'ять разів по десять, а може й більше…
— Разом з родинами?
— Ні, самих чоловіків. Іспанці жінок не хочуть брати.
— Іспанці взяли вже цих людей?
— Ще ні. Значна частина з родинами зуміла втекти в пущу. Кілька сімей прибігло сюди, до тебе. З ними моя дружина і діти… Але не всім пощастило. Ті, ще залишилися, вже не можуть утекти, бо їх стережуть іспанці з індійцями з племені чайма, а до них приєдналося також багато людей Конесо. Конесо до цього часу нічого ясно не сказав, але ми добре знаємо, що він задумав.
— А люди, яких стережуть, знають, що їх чекає у іспанців?
— Авжеж, знають.
— То вони, мабуть, захищатимуться?
Аріпай завагався і ще більше похмурнів.
— Сила на їх боці, — відповів непевно. — Подумай, пане: дванадцять іспанців з рушницями проти наших. А ще ж гребці чайма і люди Конесо… Де вже там захищатися?
— І всі люди Конесо такі зрадники? Щоб власних братів віддавати в іспанську неволю?
— Чи всі — це невідомо, пане! Можливо, цим вони хочуть відкупити свою свободу. Кожний думає про свою шкуру…
Це були слова сумні і разом з тим сповнені ганьби. Страшна безодня розкривалася переді мною. Адже араваки були не нікчемні, не боягузи, в цьому я міг переконатися на прикладі людей нашого роду. Серця їх засуджували зраду, їм можна було довіряти. Отже, якщо деякі з них дійшли до такої підлоти, щоб ціною кривди одноплемінників купити власний спокій, то вина за це, без сумніву, падала на вождів. Жалюгідний і душевно слабий Конесо, злочинний шаленець Карапана, Пірокай — брат Манаурі — ці люди погано впливали па своє оточення. І саме вони боялися нашого прибуття у плем'я! — Так міркував я. Разом з тим у мені наростав гнів.
За хвилину Арнак і Вагура ввійшли до моєї хати і своїм мовчанням у відповідь на моє запитання підтвердили повідомлення Аріпая про те, що люди Конесо готові на зраду.
— Адже за рік іспанці повернуться сюди, — скипів я, — і їх теж заберуть у полон!
Аріпай знизав плечима:
— То що ж робити, пане?
— А як ти думаєш, Аріпай? Якщо наш рід виступить проти іспанців, що тоді буде?
У індійця запалали очі:
— Ти переможеш їх, пане! Білий Ягуар непереможний!
— Ні, не про це йдеться! — пояснив я. — А що буде, коли люди, яких Конесо призначив у іспанську неволю, візьмуть зброю в руки і захищатимуть свою свободу?
— Будуть захищатися, пане! Будуть! — квапливо сказав Аріпай.
— А ви? — звернувся я до молодих друзів. — Яка ваша думка?
— Якщо у них не відберуть зброю раніше, ніж ми вирушимо, то й вони, напевно, не залишаться осторонь, — обережно відповів Арнак.
— Так, якщо у них не відберуть зброю, — вторив йому Вагура.
— Але чи може це статися? — запитав я. — Які вісті від Манаурі? Прибув гонець?
— Тільки що. Його ледве випустили з Серіми, втік від них. Те, що говорив Аріпай, правда. Нам треба швидко діяти, Яне.
— Що нового у варраулів?
— Вони одержали зброю і слухняно сидять у крайній хатині. Чекають твого наказу.
— Хай і надалі сидять спокійно! А як наші воїни — готові?
— Чекають із зброєю в руках!
Ми вийшли з хати. Всі стояли напоготові. Обличчя серйозні, безстрашні очі, завзятий вираз уст, смілива виправка. Загін був озброєний, як для великого воєнного походу — не лише мушкетами, пістолетами і ножами, а й луками, палицями та списами. Хоробрий загін мав величний вигляд. Він викликав довір'я, вимагав пошани. У мене, мабуть, був задоволений вираз обличчя, бо, побачивши мене, вони сердечно привіталися зі мною. Але — о небо! — скільки їх було! Яка ж мала купка!
— Це всі? — запитав я Ариака.
— Всі, — відповів юнак і, помітивши моє занепокоєння, пояснив: — П'ятеро наших, негри на шхуні…