— Я шкодую, що відіслав їх усіх! Там вистачило б і двох.
— Може, покликати їх назад?
— Але кого ж ми пошлемо за ними?
— Арасибо.
— Ні, Арасибо потрібен тут, він володіє вогнестрільною зброєю…
— То, може, Аріпая?
— Гаразд, пошлемо Аріпая! Отже, хай Мігуель і ще двоє з ним повертаються сюди!
— Манаурі в Серімі, — лічив далі Арнак. — Один пильнує човна з провізією біля гирла річки Ітамака. Двоє з нашої групи зараз же, як тільки прибули до Серіми, перейшли в рід Конесо. Спочатку було нас всіх без тебе двадцять один. Дев'ять відрахувати, залишається дванадцять. Тут десятеро. Вагура одинадцятий, я дванадцятий… Може, вислати гінця до Манаурі?
— Ні, він буде нам більш потрібний тут.
Дванадцять — неймовірно мало! Разом зі мною — тринадцять, а яке важке перед нами завдання! Нас дванадцять виступало проти владних і агресивних іспанців, які командували п'ятдесятьма індійськими воїнами. До того ж наш табір був не згуртований із-за численних сварок, усе плем'я роздрібнене, брат брата готовий схопити за горлянку — як тут захищатися з такою малою силою проти жорстокого ворога?
Коли приходили ці сумні думки, в мені також зростала лють на чаклуна і на головного вождя. Підлі дурні оголошували мені війну, над стежками розвішували змій, і, коли довели людину до тривалої хвороби, справи життя і смерті всього племені, найважливіші справи були забуті. А там, на півдні, можливо, готується навала акавоїв. Та досить було й одного нападу іспанців, щоб виявилася слабість нашої оборони.
— Арнак, звернувся я до юнака, — скільки у нас вогнестрільної зброї?
— Близько тридцяти рушниць і двадцять пістолетів.
— Якщо ми вийдемо живими з цієї біди з іспанцями, — а це ще бабка надвоє ворожила, — нам треба буде негайно вимуштрувати більше воїнів.
— Більше людей у роді немає.
— Але ж у нас є друзі з Серіми. Ми перетягнемо їх до нас, незважаючи на протести Конесо. А тепер ходімо побачимо, чи справді чорт такий страшний…
Перед виступом я освіжився, викупавшись у річці. Потім гладко поголився і під час сніданку наказав підстригти себе, після чого надів мундир іспанського капітана, який мені вичистила Лясана. Тепер я вже не сердився, що матеріал грубий чи чоботи важкі. Краще перетерпіти, але мати величний вигляд. Так мені казали друзі, прицмокуючи язиками, а у Лясани аж очі ставали вологими від захоплення.
— Ти легко захоплюєшся, — сказав я їй, ніби жартома, ніби поважно.
— Але ти красивий, Яне! — усміхнулася Лясана. — Ти ще ніколи не виглядав так гордо і чудово. Ой, бідні ті дівчата з Серіми!
— Невже я так виглядаю, що аж дівчата будуть бідні?
— Так! Пропадатимуть за тобою!
— Я волію, щоб краще іспанці пропали…
Покликавши в хату Арнака, Вагуру, Арасибо, воїна Кокуя і Лясану, я дав їм останнє секретне доручення:
— У нас дуже мало воїнів, а іспанців з їх союзниками — значна сила. Мусимо обдурити їх, — хай вони думають, що нас більше. Зброї у нас в запасі достатня кількість. Отже, ти, Арасибо, ти, Кокуй, і ти, Лясано, візьміть шість-сім рушниць. Ні, Лясана візьме лише пістолети — вони легші. Зброю треба набити порохом, і кожен хай займе позицію па околиці пущі, що оточує Серіму. На мій сигнал — ми домовимось, який він буде — кожний з вас швидко вистрілить шість-сім разів підряд, нехай іспанці думають, що в нас у лісі цілі збройні загони. Потім швидко зникайте і з'являйтесь в іншому місці пущі, перезаряджайте рушниці і знову чекайте мого наказу. За другим разом набийте зброю кулями.
— А ми? — запитав Вагура. — Я і Арнак що маємо робити?
— Ви разом з усіма воїнами вирушите в Серіму, як мій почет…
Потім ми домовились про деталі та сигнали і вирушили назустріч вирішальним подіям.
Було душно. Небо вкрилося гарячими сліпучобілими випарами, сонячні промені не проходили крізь них, зате з цього туманного купола на землю нестерпно шугав жар, ніби з розпаленої печі. Входячи до ліска, що відділяв нашу галявину од Серіми, я озирнувся, подивився на наші хатини. В останні тижні вони стали мені рідними, як далека батьківщина. Я не дозволю ненависним загарбникам порушити тут мир і щастя.
На краю заростей я визначив позицію Лясані, яка супроводжувала нас до цього місця разом з Арасибо і Кокуєм. Чоловіки мали заховатися також на узліссі, Арасибо за п'ятсот кроків далі, а Кокуй — за тисячу. Таким чином всі троє утворювали ланцюг, що наче півколом оточував Серіму.
Я дивувався спокою Лясани. Хоробра жінка мала витримку досвідченого воїна. В очах Лясани я читав безмірну віру в мене. На прощання я схопив її лівою рукою за волосся на потилиці і, зрозумілим для нас обох рухом, потряс її голову.