— Я не підведу тебе, Чарівна Пальмо! — усміхнувся до неї.
— Знаю, — відповіла вона без насмішки, серйозно.
Чи не багато я обіцяв?
В цей час у Серімі відбувалися недобрі справи, це ми всі бачили здалека. Озброєні іспанці та їх індійські гребці шалено гасали поміж хатинами. Крики чоловіків, плач дітей, прохання жінок перемішувалися з грубими наказами. Все це виразно доходило до нас. Серед цієї біганини не можна було зрозуміти, що означає вся ця метушня, і тільки трохи пізніше, коли ми пройшли половину дороги в напрямку головного майдану, то зрозуміли причину шуму і замішання. Загарбники виловлювали в хатинах людей і зганяли їх на центральну площу Серіми. На це насильство дивилися з опущеними руками більшість араваків, дивились, але нічого не робили, щоб захистити нещасних.
— Танці ніби вже почалися, — з гіркою посмішкою глянув я на воїнів. — Друзі! Хто не любить запаху пороху, нехай, доки є ще час, повернеться до ліска і допоможе Лясані! Ну! Бо тут буде гаряче!
— Білий Ягуаре, ти глузуєш з нас! — трохи ображено буркнув Арнак.
— Ми витримаємо це пекло! — голосно вигукнув хтось із загону.
— Ми били іспанців уже два рази, битимемо ще й третій, — додав інший юнак. — Ти, Яне, тільки наказуй!
— Я наче розворушив мурашник, такі ви всі задерикуваті і гордовиті! — охоче віддав я їм належну данину. — Але майте на увазі — треба бути спокійними і пильними, а також стежити, що я робитиму.
Тільки нас побачили в Серімі, верески швидко затихли, люди завмерли. Всі дивилися в наш бік. Навіть іспанці остовпіли і замовкли, витріщивши на нас очі. В загальному напруженні, яке раптом охопило селище, відчувалося лише піднесення кількох сотень людей, які чекали нових, незвичайних подій.
Не звертаючи уваги на їх здивування, ми йшли далі повільною, недбалою ходою. Під широким дахом без стін, де кілька тижнів тому нас зустрічав Конесо, коли ми прибули до Серіми, зараз стояли вожді племені, а також іспанський командир. Ми попрямували до них.
Вагура на чолі дев'яти воїнів зупинився за кілька десятків кроків од намету, так, щоб одночасно бачити вождів і весь майдан, аж до берега річки. Арнак і ще один воїн стали за моєю спиною, щоб захистити мене у випадку несподіваного нападу.
Коли я наблизився до намету на віддаль пострілу з лука, командир іспанців вийшов мені назустріч, хвацько вклонився і здалека ввічливо звернувся до мене:
— Дозвольте, шановний caballero, привітати вас з належним подивом як гостя, що не злякався прибути в цю пустельну країну, як гостя, скроні якого опромінює сяйво слави цілком незвичайної і… тривожної!
Такі несподівано ввічливі слова, сказані з такою теплотою, захопили мене зненацька, і я на якусь мить аж остовпів. Але, швидко зібравшись з думками, я трохи підняв капелюх і в тон іспанцеві, ввічливо відповів:
— Вклоняюсь панові з повною пошаною. Мені дуже приємно, що в цій дикій пущі маю честь зустріти таку ввічливу людину. Дозвольте мені, однак, якщо ваша ласка, на ваші приємні слова зауважити, що я прибув у цю країну не з власної волі і не з моєї волі прийшла до мене ця слава, яка у вашої милості викликає тривогу.
Я говорив це іспанською мовою не так гладко, як би хотілось, але дон Естебан мене зрозумів, бо жваво відповів:
— Я знаю досвід і пригоди добродія, знаю, що не ваша вина в тому, що двічі ваша стежка і стежка іспанців сходилися в несприятливих умовах, і при цьому сталися сумні події, які не завжди прийняті між людьми доброго виховання. Педро добре розповів про все.
Так розсипаючи ввічливості, ми наблизилися і потиснули один одному руку. Іспанцеві було близько тридцяти років. Все його обличчя аж почервоніло від доброзичливості, губи розтягнулися в широку посмішку. Але коли я зблизька глянув на нього, то аж здивувався: холодні очі у нього були суворими, в протилежність губам, що весело посміхалися. Вони немовби належали іншій людині. Холодний погляд вражав особливим виразом якоїсь суворості. Вираз очей був зовсім не схожий на вираз уст. Але що з них виражало правду?
Я спочатку аж злякався, що так легковажно міг довіритися зовнішньому вигляду людини, піймавшись на вудочку веселої посмішки і ввічливих слів.
«Невже це вовк в овечій шкурі? — подумав я. — А якщо вовк, то очі зраджували його натуру».
— Слово честі, я чекав ясновельможного пана, як коханка коханця, — посміхався далі іспанець, беручи мене по-дружньому під руку, — бо мені потрібна ваша допомога, без якої мої справи ніяк не рушать з місця… Конесо — це негідна падлюка і огидний крутій, це паршива собака! Доне Жуане, ви згодні з моєю думкою?