Дон Естебан замовк, помітно схвильований. Він уникав мого погляду, немовби хотів приховати переді мною те, що діялося в його душі.
— Ми досі перемагали іспанців, — ввічливо, але з наголосом сказав я, — ще й тому, що наші вороги легковажно дивилися на нас.
Короткий, гострий погляд дона Естебана свідчив про те, що іспанець добре зрозумів мої слова.
— А може, то був випадок? — пожвавішав він, думаючи про три постріли.
Якась дворняжка, невелика й немала, мабуть, перелякана лупою пострілів, вискочила з найближчої хатини на майдан і хотіла пробігти недалеко від нашої групи. Побачивши її, Вагура вийшов трохи вперед, прицілився і вистрілив. Я вже не мав можливості стримати шаленця, незважаючи на те, що собака був од хлопця більше ніж за сорок кроків і швидко біг. Він упав, як скошений, і незабаром здох.
Найближчий іспанський солдат підбіг до собаки і штовхнув його ногою.
— Прямо в серце влучив! — закричав він, дивлячись на нас очима, повними переляканого подиву.
Дон Естебан рвучким рухом гладив на бороді волосся. Він нахмурився. Обличчя якось одразу осунулося. Намагався посміхнутись, але це йому погано вдавалося.
— Скільки у вашої милості таких людей? — кинув він на мене холодний погляд.
— На жаль, небагато, небагато, — відповів я з жалем. — Оці, що тут, яких ви бачите, та ще кілька загонів, які перебувають зараз недалеко звідси в лісі.
— Загони в лісі? А що вони там роблять?
— Проводять навчання і чекають моїх наказів.
Іспанець знову якось дивно глянув на мене.
17
«ДОНЕ ЖУАНЕ, ТИ САТАНА!»
Коли ми поволі наближалися до головного намету, де все ще сидів Конесо, оточений почтом, я звернувся до Арнака і пошепки наказав йому вислати гінця до Лясани, Арасибо і Кокуя: нехай негайно діють, як ми домовилися.
Під наметом дон Естебан і я сіли біля головного вождя на двох заздалегідь приготовлених стільцях.
— А Манаурі де сяде? — вилаяв я Конесо. — Накажи принести стілець!
Головний вождь не заперечив і послав чоловіка до своєї хати.
Ми мовчки чекали його повернення і сиділи втрьох, дивлячись один на одного. У кожного за плечима стояв озброєний почет. За доном Естебаном був той сержант, який не так давно дарма шукав у нас парусника, а також вождь індійців чайма.
Вираз обличчя у кожного з нас був стриманий, очі спокійні, але ми уважно стежили один за одним і добре відчували тягар, що навис над нами. Нижня губа Конесо, повна і хтива, зараз звисала, наче в'яла кишка — сумна ознака пригнічення головного вождя. У Конесо була нечиста совість, і він не знав, що ще звалиться на нього. Дон Естебан, навпаки, був незвичайно пильний, але й неспокійний. Він чекав переговорів з ледве прихованим хвилюванням. У такому стані людина була особливо небезпечна, швидка до обурення і несподіваних вчинків.
Я розумів — події зайшли так далеко, що лишається або одержати рішучу перемогу, або йти на смертний бій, іншого виходу немає.
Коли принесли стілець, і Манаурі сів, я звернувся до нього так голосно, щоб усі чули:
— Ти, Манаурі, постарайся як можна точніше перекласти дону Естебанові кожне слово, яке буде сказано тут аравакською мовою, а ви — я глянув на Конесо та його людей — відповідайте мені ясно і чесно, якщо бажаєте одвернути нещастя від племені.
Вони похмуро мовчали. За згодою дона Естебана я наказав викликати трьох представників од групи полонених, щоб вони взяли участь у нараді. Ті підійшли, стали за мною біля Арнака, сторонячись людей Конесо.
— Ще не всі зібралися, — сказав я. — Конесо! Поклич, прошу тебе, мешканців найближчих хатин, нехай і вони будуть присутні.
— Це необхідно? — головний вождь підозріло глянув на мене. — Там самі баби і діти!
— Нехай прийдуть баби і діти! Гарантую їм повну безпеку!
Конесо неохоче дав наказ, і незабаром мешканці боязко почали сходитися. Разом з жінками насмілилися прийти кілька чоловіків. Коли їх зібралася значна юрба, я попросив, щоб усі замовкли, і піднесеним голосом, не приховуючи гніву, приступив до справи.
— Де Карапана — вбивця молодого Канахоло? — звернувся я до всіх із запитанням. — Чому його тут немає?
Мовчання.
— Говоріть! — наполягав я. — Він же чаклун!