— Карапана подався в пущу, — буркнув Фуюді, — мабуть, виконувати обряди.
— Що? — обурився я. — Виконувати обряди тоді, коли тут, в Серімі, вирішується доля племені? Так він турбується про вашу долю! Він боягуз, а не чаклун.
Люди слухали ці слова з жахом, онімівши. Карапана все ще був грізним і могутнім для них. Конесо сопів біля мене, придушуючи в собі лють і вороже дивлячись на мене.
— Я хочу вам допомогти, — звернувся я до аравак-ських старшин, — і допоможу, але вимагаю сказати всю правду. З яких родів ті двадцять три чоловіки, що їх ви призначили для іспанців?
— З усіх, — промовив Конесо, — крім твого!
— Он як! А чому ви не зібрали всіх п'ятдесят, як цього вимагав дон Естебан?
— Інші втекли в пущу.
— Як це: інші? Адже багато молодих чоловіків залишилося в хатах Серіми і можна їх ще взяти!
— Вони не призначені для того, тільки ці.
— А ті що — гірші?
Очі у Конесо засвітилися гнівною впертістю, коли він відповів:
— Так, гірші.
— Говоріть щиро: ви хочете їх позбутися, віддати іспанцям? Вигнати з своїх родів?
— Так, вигнати, — бундючно втрутився Пірокай, — але тільки на два роки!
— А ті, що втекли в пущу, теж вигнані з ваших родів?
— Звичайно. Ми ж призначили їх для іспанців.
— Чудово! — закричав я. — Отже, якщо ви відрікаєтеся від влади над тими двадцятьма трьома, а також і над тими, що в лісі, я беру їх під свою опіку і приєдную на ці два роки до свого роду. Ви згодні? — Це питання я поставив трьом полоненим.
— Згодні! — з радістю відповів найстарший з них. — Ми хочемо бути з тобою!.. Дякуємо тобі, Білий Ягуаре!
Манаурі повинен був перекласти мої слова на іспанську мову для дона Естебана, але я помітив, йому було важко зробити це, а останні слова він зовсім не переклав.
— Як тільки я вас визволю, — говорив я далі до полонених, — передайте всім тим, хто втік у пущу, хай негайно разом із сім'ями та майном переселяються з Серіми до нашого селища…
— Забороняю, — фиркнув Конесо, а Пірокай і Фуюді вторили йому. — Цьому не бувати!
— Ви що, збожеволіли? Хвилину тому самі заявили, що не хочете цих людей, виганяєте їх з родів. Хіби ви, як діти, відпираєтесь од власних слів, щойно сказаних?
— Забороняю! — сопів од злості Конесо.
Тоді я повернувся до нього, гнівно, з зловісним спокоєм стримуючи себе, почав цідити крізь зуби, наголошуючи на кожному слові:
— Мовчи, негіднику. Якщо ти неспроможний захистити своїх людей від ярма, то хоч тепер не бешкетуй! А знаєш ти, як назвав тебе дон Естебан? Поганою собакою, безчесним мерзотником і гидким крутієм! Так має право тепер назвати тебе кожна чесна людина. Що ж це за головний вождь, який добровільно, без бою віддає своїх людей на загибель? Який же ти головний вождь, коли ти такий несправедливий, бо тільки декого злосливо віддаєш на загибель, а інших бережеш?
— Це брехня! — фиркнув Конесо.
— Чим же гірші за інших ті, яких ти призначаєш у неволю? Хіба тільки тим, що не захотіли животіти під владою чаклуна-вбивці? В цьому вся їх провина?
Конесо, ошелешений, не міг заперечити тяжких обвинувачень і виглядав побитим злочинцем.
— Чому, — говорив я, — ти не віддаєш у неволю своїх трьох синів, які он там стоять, чому не турбуєш сина Пірокая чи двох братів Фуюді? Хіба вони кращі? Ні, вони не кращі, ніж ці люди, тільки ти, нікчемний вождю, поганий собако…
Раптом мої слова перервав звук пострілу в недалекому лісочку. Грізною луною пролунав він по всій Сері-мі. Всі підняли голови, насторожились. Не минуло й хвилини, як там пролунав другий постріл, а потім третій, четвертий і ще, і ще, і ще. Важко було полічити, скільки їх будо.
— Що це?! — закричав остовпілий дон Естебан, який ще при перших відгуках пострілів схопився з місця.
— Нічого. Це один з моїх загонів проводить заняття в пущі, — пояснив я йому іспанською мовою. — Будь ласка, добродію, не турбуйтеся, це мої люди стріляють.
Іспанець уважно глянув на майдан і, побачивши загін Вагури, що стояв на старому місці, дуже здивувався.
— Але ж загін стоїть тут!
— Так, цей тут! — відповів я. — Але в лісі є інший…
Після цього я продовжував перервану розмову з старшинами.
— Головний вождь зрадив своїх людей. У зв'язку з цим я беру на себе обов'язок захистити їх і запевняю вас, що ці двадцять три не підуть з іспанцями. Крім того, я обіцяю вам, що ми не віддамо більше нікого з Серіми без бою. А я маю незламну волю і необхідну силу, щоб довести боротьбу до перемоги…
Незабаром нашу увагу знову привернули нові постріли. Вони пролунали на краю пущі, але вже в іншому місці. Дон Естебан вдруге підскочив на ноги, тепер уже дуже схвильований.