— То нічого! — іронічно заспокоював я його. — Це все ще мої люди. Життю ясновельможності нічого не загрожує, доки я тут!
— Але стріляють зовсім в іншому місці, не там, де хвилину тому. — Дон Естебан дивився широко відкритими очима.
— Можливо! Це інший загін. Їх кілька в пущі. Вони з усіх боків стережуть наше село, щоб нічого лихого не трапилося з гостями…
— Прошу мені негайно відповісти, — закричав до мене іспанець. — Прошу сказати мені, що ясновельможний пан щойно говорив індійцям? Що саме?
— Про дуже болючі для всіх справи!..
Звуки пострілів, підсилені луною, що відбивалась од дерев пущі, доходили сюди грізно і переконливо і спадали один за одним, ніби удари. Це віщувало таємничу силу і немовби підкреслювало можливість поразки. Дон Естебан, який до цього часу, очолюючи своїх іспанських забіяк та індійців з племені чайма, вважав себе головою наради, тепер відчув, що у нього горить земля під ногами.
— Тринадцять пострілів — відрапортував йому блідий сержант, коли припинили стріляти. — Тринадцять рушниць!
— Ні! — заперечив вождь чаймів. — Дев'ять!
Вони помилялись обидва: у Арасибо було тільки сім рушниць.
Тут раптом в іншій частині пущі знову кілька раз гримнуло. Це відгукнувся Кокуй.
— Сто чортів! — закричав сержант, схопившись за голову.
Він мов божевільний вискочив на майдан і почав швидко скликати своїх людей, як іспанців, так і індійців. Ми дивилися на нього, як на дурня.
— Чого ж це він так заметушився? — звернувся я до дона Естебана, знизавши плечима. — Без охорони полонені у нього порозбігаються.
Я уважно приглядався до дона Естебана. Він мав ось-ось вибухнути. Очі були затуманені, напівпритомні. Піт іскрився на чолі і рясно спливав по обличчю.
— Що це все означає?! — вигукнув він знову придушеним чи то від злості, чи то від переляку голосом.
— Зараз поясню панові! — відповів я і звернувся до Манаурі: — Те, що я зараз скажу дону Естебанові, переклади всім тут присутнім на аравакську мову.
Потім громовим голосом звернувся до іспанця:
— Ваша світлість питає, що означають ці постріли. Вони означають, що всіх добродіїв, наших знатних гостей, я маю честь просити поводитись дуже спокійно, без нездорового хвилювання. Далі, це означає також, що ні сьогодні, ні завтра я не дам вам жодного мешканця з цього берега для праці в Ангостурі або ще де-небудь.
— Що? Що пан… Що ви говорите? — жили напружились у нього на шиї і скронях, а очі аж на лоб вилізли. Він рвучким рухом схопився за пояс, де був пістолет.
— Ой. боже! — закричав я ввічливо. — Ваша світлість, не гнівайтесь! Прошу, погляньте за мої плечі, прошу!
Подивився, і це допомогло. Він побачив там Арнака з наведеною на нього рушницею.
— Я вже раз розповідав шановному товариству, — вів я далі, — що двічі ми були вимушені знищити ваших земляків тому, що вони недооцінювали наших сил. Чи треба і втретє це робити?
Моя самовпевненість охолодила запал іспанця. Нарешті у нього почала спадати пелена з очей. Він так дивився на мене, ніби хотів знищити поглядом.
— Ваш сержант дуже гарячий і не дуже розумний, — сказав я. — Нехай ваша світлість порадить йому, щоб не примушував нас, проти нашої волі, переривати нитку його життя!
Дон Естебан прийняв це до відома, скрегочучи зубами, і дав своїм солдатам відповідний наказ. Коли перші хвилини обурення минули, іспанець швидко відновив свою душевну рівновагу і трохи примруженими очима почав дивитися більш свідомо і пильно.
— Куди хилиш, добродію? — раптом зухвало запитав він.
— До згоди і укладення союзу.
Він проникливо глянув на мене.
— Це глузування?
— Борони боже!
— Ти хочеш стати на шлях насильства?
— Так, якщо виникне в цьому потреба.
— А ти думаєш, що ми не вміємо стріляти?
— Дон Естебан, хто ж насмілився сумніватися в цьому? — ввічливим поклоном виразив я йому своє визнання. — Але опір нічого не дасть вам проти переважаючої більшості. Якщо дійде до стрілянини, ми, на превеликий жаль, змушені будемо просити у вас пробачення за заподіяну неприємність, а саме: позбавлення життя, перш ніж ви встигнете прочитати «отче наш». А шкода!
Настала хвилина повної тиші. Дон Естебан зрозумів, що це не пусті балачки. Він повністю приборкав бурю почуттів у собі і придушив лютість, яку не мав можливості на комусь вилити. З перекривленим, блідим обличчям він остовпіло дивився на мене, наче вперше бачив мене і помітив щось незвичайне. Дивився не лише здивовано, а разом з тим і з якимсь дивним захопленням.