В той час як на майдані в пополудневі години торжество було в розпалі, а його учасники веселилися серед шумного піднесення, в інших частинах Серіми все кипіло від гарячкового, але майже безшумного руху. Там відбувався переворот, якого досі ще ніколи не було в племені і який мав зовсім змінити склад родів. Усі родини, яким загрожувала мстива влада чаклуна Карапани і негідника Конесо, збирали своє майно і йшли на нашу поляну під захист Білого Ягуара. В цьому їм ніхто не міг перешкодити, бо зараз усі ставилися з пошаною до нашої сили.
Незабаром весь наш рід залишив бенкет і повернувся до своїх осель. Цього дня ми перемогли без кровопролиття, чому були дуже раді. Я по черзі дякував від щирого серця всім воїнам, а найбільше чотирьом чудовим стрільцям, які так влучно стріляли, а також тим трьом, що стріляли в пущі. Досхочу насміявшись з того, як нагнали неабиякого страху на іспанців, ми взялися до дальших невідкладних завдань. Арнак, який заступав усе ще відсутнього Манаурі, розміщував прибулих по окремих хатах. Вагуру і частину воїнів з нашого роду я вислав у дозор. Решту тримав під зброєю, бо доки хоч один іспанець залишався над берегом Ітамаки, мир був ненадійний.
Але ніщо не порушувало спокою. Бенкет у Серімі тривав до вечора, потім люди пішли спати. Іспанці і індійці чайма спали над річкою біля човнів, араваки — по хатах. Усі були змучені, п'яні, пересичені. І коли надійшла ніч, уже тільки пуща і прибережні хащі, як і завжди вночі, порушували тишу.
18
БАГРЯНА ЧУМА
Але спокійно було тільки до половини ночі. Потім раптом збудив нас відгук кількох пострілів з мушкетів, що пролупали на серімському майдані один за одним. Це був відгомін якогось бою. Ми вискочили з хати і з зброєю напоготові всім гуртом побігли щодуху до місця пригоди.
Ще здалека в іспанському таборі помітили незвичайний рух. Кілька наспіх розпалених вогнищ освітлювали берег ріки, і при їх світлі ми побачили немов мурашник розлючених людей. Я наказав загонові заховатися в темряві за два гони від табору, а сам з Арнаком пішов далі.
— На нас напали! — обурено вигукнув до мене дон Естебан, ледве ми наблизилися. — Зрада! Ганьба!
Це здалося мені просто неймовірним.
— Хто ж насмілився б напасти на вас?
— Хто насмілився б! — люто передражнював іспанець. — То пан капітан знає чи, може, тільки прикидається?
— Присягаюсь усім святим, що не знаю!
— То хто це, — повторював іспанець завзято одне й те ж. — Це панські червоні любимці, це панські аравак-ські вихованці?
— Цього не може бути. Вам щось примарилося.
— Присягайся, що це неможливо, присягайся, що марилося, а потім глянь туди.
Він показав на берег річки, де майже над самою водою лежав труп індійця.
— Хто це? — запитав я, остовпівши.
— Один з ваших розбійників. Ми підстрелили його, шкода, що тільки одного.
— Скільки їх було?
— Багато.
— Вони прийшли з селища?
— Біс їх знає! Мабуть, річкою припливли.
— Вбили когось?
— Ні, це наше щастя. Тільки поранили ножами двох білих. Ви дорого заплатите мені за зраду!..
Загадковий випадок звалився на мене, наче грім. Я був не менш розлючений, ніж дон Естебан, і так приголомшений, що добру хвилину не міг зібратися з думками. Все жахливо плуталося. Які ж це неслухняні безумці наварили нам каші? Я наказав перенести труп ближче до вогнища і придивився до його обличчя. Я не знав убитого, не впізнав його і Арнак.
Пришкандибав з обвислою щелепою Конесо, ще не витверезившись, з дуже безглуздим і переляканим обличчям. Він довго вдивлявся в обличчя мерця, перевертав його на всі боки, нарешті подивився на дон Есте-бана і запевнив його розгнівано, з єхидною перекривленою пикою:
— Це не наш! Чужий!
Іспанець хотів кинутися на нього, вважаючи, що він бреше, але інші жителі Серіми підтвердили слова вождя так переконливо, що дон Естебан завагався.
— Це варраул! — заявив раптом Аріпай, який підійшов пізніше за нас. — Я їх добре знаю. Це варраул!
Конесо ще раз уважно подивився на мерця і похитав головою:
— Так, тепер впізнаю! Це варраул!
Я згадав Мандуку і його варраулів, які розмістилися в одній з хатин на нашій поляні. У мене виникла підозра. Нічим не виявляючи своїх здогадок, я звернувся до іспанця:
— Якщо я не помиляюся, то солдат вашої милості, який учора прибіг захеканий з лісу — Фернандо, так його ім'я, здається, — говорив про полонених, які начебто звільнилися…