— Я радий, дуже радий! — повторив мені іспанець з солодкою усмішкою, потираючи свої коліна. — І признаюся вашій милості, що я не хотів би залишити Серіму, не висловивши вам свого задоволення. Отже, на доказ моїх щирих почуттів — а ми ж союзники — маю честь подарувати пану і його відважним людям скромний подарунок.
Те, що я чув, здалося мені таким незвичайним, що я аж витріщив очі на дона Естебана, як на якесь диво…
В цій країні в іспанців було звичаєм брати і грабувати, але тільки нічого не давати. Але слух мене не підводив, а ввічливий бородач докладно виклав свій гідний подиву намір.
— Хочу подарувати вам мішок повсті, що у мене залишилася. Мені буде дуже приємно, якщо пан не відмовиться прийняти цей скромний подарунок.
— Повсті? Попони?
— Так, попони.
В цьому жаркому кліматі і в наших лісових умовах ця річ була непотрібна, і я виразно висловив своє здивування: нам добре служили мати, плетені з рослинних волокон.
— Якщо ваша милість такий щедрий, — засміявся я, — то дай нам кілька рушниць і пороху — це більш придасться нам проти акавоїв. Але повсті?
— Зайвих рушниць і пороху у мене немає, — відповів він сухо, — тому дарую те, що можу. І прошу прийняти.
Мої застереження, може, не дуже ввічливі, але справедливі, враз зіпсували йому настрій так, що я аж здивувався. З підкреслення, з яким він вимовив це «прошу прийняти», я відразу догадався, що він дуже зацікавлений в тому, щоб дати нам цю повсть. Але яка в цьому користь? І чому він так настирливо дарував їх? Я глянув йому уважно в очі, але побачив у них стільки холодної суворості, навіть ворожої, затаєної люті, що у мене аж мурашки побігли по спині.
«Що це за дивна людина?! — промайнуло у мене в голові. — Що він задумав?»
А може, все це мені тільки здалося?
Коли я зручно всівся собі на стільці, закинувши ногу на ногу, і з руками, сплетеними на колінах, почуваючи себе у повній безпеці під захистом щитів загону Вагури і пильності Арнака, мої думки полинули в далеке минуле, в часи мого дитинства. На хвилину перед моїми очима стали події, які тоді наробили багато галасу на моїй північній батьківщині.
В ті часи біля ферми мого батька в одній з долин в Аллеганах жили кілька десятків індійських родин, недобитків винищеного півстоліття тому племені Сусквеганни. Вони спокійно мешкали у своєму затишному місці і білому населенню не докучали. А тому і їм дали спокій, а часом навіть де в чому допомагали. В свій час їм вислали кілька старих попон. І не описати здивування довколишніх фермерів, коли незабаром виникла смертельна епідемія і за кілька тижнів усі до одного діти вимерли. За ознаками хвороби це був кір. Для нас це була не страшна хвороба, хоч і заразна, але, як виявилось, дуже грізна була вона для індійців. І фермери зрозуміли, що заразу, напевно, перенесли подаровані індійцям попони, бо незадовго до цього вони служили білим, які були хворі на кір. Коли чутка про це розійшлася по англійських колоніях, багато було таких, що пропонували вжити цей спосіб для знищення непідкорених ще досі індійських племен, які дуже шкодили нашим людям у районі західних країн.
Мені було цікаво, чи знали про це в іспанських колоніях, а якщо так, то невже ці люди зовсім втратили совість, вживаючи такі пекельні заходи для знищення людського життя? Який страшний холод ішов з очей лона Естебана! Мене брав жах перед загрозою небаченої небезпеки. Я вирішив бути обережним.
— Прошу вибачення, доне Естебане! — заявив я рішуче. — Мені не потрібні ваші попони, я не хочу у вас їх відбирати!
— Це дурниці, — заперечив той так само рішуче. — Прошу не позбавляти мене приємності виявити панові дружні почуття і тому, — пробач, — ти повинен прийняти й цей скромний подарунок.
Уста його говорили це так сердечно, що я був би грубіяном, якби не прийняв подарунка, але коли я дивився в його зміїні очі, то ставав ще більш упертим.
А він тільки знизав плечима:
— Подумай добре, доне Жуане, перш ніж образиш і зачепиш мене такою безглуздою відмовою. Чому ж ти так кривдиш своїх людей?
Дон Естебан звернувся з останніми словами не так до мене, як до Конесо і аравакської старшини, що стояла недалеко, і зробив це, треба сказати, не без наслідків. Старшина, завжди ласа на подарунки, весь час дивувалася і була незадоволена моєю впертістю, а Конесо погоджувався з іспанцем, що моя відмова не на користь індійцям.
— То віддай мені попони, якщо сам не хочеш, — наполягав головний вождь.
— А чи ти знаєш, що це за попони? — запитав я. Точно він не знав.
— Це мати з грубого сукна, і невідомо, для чого їх можна вжити, — пояснив я.