— Вони розв'язали мішок! — заверещав я напівпритомний.
На жаль, так і було. Розв'язали, вийняли попони, а тепер видирали один у одного з небувалою жадністю. Кожний хотів захопити собі частину здобичі.
— Не чіпайте! — кричали ми здалека. — Облиште попони! В них проказа! Смерть! Облиште, сучі діти…
Але де там! Людям було не до того, кожен радів, що захопив свою частину. Їх було більше десятка, а нас лише кілька чоловік. Коли б ми ще мали зброю, може б вона примусила їх схаменутися, послухати. Але зброї у нас з собою не було.
Я швидко підбіг і голосно попередив, яка небезпека криється в попонах. І справді, дехто з індійців, спантеличений моїм великим розпачем і люттю, завагався. Але тоді постать, яка до цього часу залишилася схиленою до землі, наче молилася, рвучко підвелась, і ми побачили Карапану і його обличчя, скривлене від ненависті.
— Не слухайте його! — захрипів він дико. — Немає в цих матах смерті! Я знищив її. Він бреше вам. Він хоче сам усе захопити!
В неслухняній громаді був і Конесо. Під пахвою він тримав попону.
— Вождю! — крикнув я до нього. — Ти штовхаєш плем'я на згубний шлях! Кинь попону, благаю тебе!
Гнів, розгубленість і виклик пробігали по його обличчю.
— Ні! — фиркнув він, — ти не смієш, Білий Ягуаре, ні наказувати нам, ані примушувати нас. Нам належить плата за коня від іспанця. А ти хотів їх плату вкинути у воду, щоб нам нічого не дісталося. Не буде цього!
Я притискав кулаки до скронь, хотів вити, як собака.
— Ти здурів, ти зовсім з'їхав з глузду! — кричав я. — Кажу тобі, в тих матах зараза і смерть білих людей. Педро прибіг і повідомив нас про зраду іспанців. Ми знаємо тепер напевно, що в них згуба…
— Педро прибіг, ми знаємо про це, і тому ми поспішили сюди, щоб ти не встиг знищити попони.
— Ви загинете, якщо зараз же не покинете попони! — переконував я їх, а сам був близький до божевілля.
— Е, не загинемо! Ми не боїмося! Карапана клянеться всіма духами, твердить, що ти помиляєшся… Він прогнав хворобу, якщо вона й була в матах!..
Вони залишалися вперті і глухі. Наші намагання були даремні, наші слова відскакували, мов камінь од скелі. Чаклун реготав, захлинаючись від глузування і лютої радості, і найбільше від того, що переміг мене. Деякі з моїх товаришів хотіли кинутися на серімських жителів з кулаками, незважаючи на їх переважну кількість, щоб силою відібрати повсть. Я зупинив їх, бо, доторкнувшись до попон, вони могли б заразитися самі. Друзі зрозуміли це.
Побачивши, що нікого з засліплених не переконаємо, я наказав швидко відступити. Моє хвилювання пройшло, треба було негайно шукати нових шляхів порятунку. Мала віддаль нашої поляни від Серіми не забезпечувала нас од заразного повітря. Повертаючись назад, я коротко пояснив друзям ознаки багряної небезпеки. Хвороба була характерна неабиякою заразливістю. На тілі виступали плями, підвищувалася температура, кінчалося загальним ослабленням, а для індійців неминучою смертю. Я розповідав це з власного досвіду дитячих років, згадуючи про сумну долю сусквеганнів з долини Аллеганських гір.
— Залишається один вихід: зараз же тікати, — заявив я. — Всі, хто не доторкався до смертоносної повсті, мусить звідси втікати!
— А може, відійдемо тільки до затоки Потаро, де ми заховали шхуну? — сказав Манаурі.
— А скільки це миль звідси? Три.
— Більше як три.
— Думаю, що вистачить, — висловив я припущення. — Тільки щоб піхто з наших не зустрічався в наступні дні з хворими, якщо вони будуть! Це найважливіша умова…
— Чи довго триває пошесть?
— Після кількох днів з'являються перші ознаки, а потім десять, п'ятнадцять днів залишається до смерті — або до повільного видужування.
— А як лікувати цю недугу?
— Я цього добре не знаю. Колись мені казали, що треба лежати спокійно, не розкриватися, коли гарячка палить, мало їсти.
— Якщо так, то ми повинні повідомити Серіму, як належить поводитися хворим, — задумався Манаурі.
— Обов'язково…
Мене втішало те, що друзі серйозно сприймали мої застереження. Ми негайно скликали всіх жителів галявини. Наша шхуна, на щастя, повернулася попереднього дня з затоки Потаро. Отже, тепер залишалося тільки навантажити на неї все майно і запаси, які ми мали, а саме: гончарні, ткацькі верстати, навіть стовпи, стіни і дахи деяких хатин, які нашвидкуруч розбиралися, Люди випереджали одно одного в роботі, щоб якнайшвидше залишити лиховісну околицю. Десятеро варраулів при повному озброєнні, яке одержали від нас, вишикувались перед моєю хатиною в один ряд, немов загін воїнів, після чого Мандука підійшов до мене разом з перекладачем Аріпаєм і попросив дозволу висловитися.