Жан Дюнуа, Луї шляхетний син,
Віддав доземний дівчині уклін.
І почала вона оповідання
Про огріх свій і про свої страждання.
Осел, на церкві сівши, наче птах,
Уважно слухав річ її цікаву,
А весь Мілан у щирих молитвах
Благословляв негадану появу.
Пісня сьома
Як Дюнуа врятував Доротею, засуджену інквізицією на смерть.
Як на весні життя мого, колись,
Мене красуня кинула кохана, —
Така у серці запеклася рана,
Що хтів навік любові я зректись.
Але ж гіркі образи не лились
Із уст моїх на ту, що божествив я,
I квітів, що для неї розцвілись,
Не отруїло марне лихослів’я.
Людському серцю треба вільних прав.
Виправдуючи зрадниць яснооких,
Ще більше, звісно, маю я підстав
Не гніватися на красунь жорстоких.
Великий злочин — тій життя псувать,
Кого вам не вдалось завоювать.
Коли прекрасна ваша чарівниця
До вас не має почуттів палких,
Ну, що ж! до прихильнішої зверніться,
Шукаючи цілунків та утіх,
Або запийте: теж воно годиться.
Коли б же то у випадку такім
Прелат, що збожеволів од кохання
І люблену послав на катування,
Був перейнявся поглядом моїм!
Пан Дюнуа ласкавими словами
Вернув нещасну дівчину до тями,
Але ж доконче треба знать було,
Від чого лихо склалось і пішло.
«Мій ангеле! — вона заговорила, —
Ви неба справедливий посланець,
Тож, певне, вічний вам сказав Отець,
Що я нічим йому не завинила».
«Я смертний, — каже рицар, — як і ви,
Хоч і прибув з небесного простору.
Людському я не вірю поговору,
Я кару вам одвів од голови,
Бо серце в вас невинне почуваю, —
Та розкажіть усе мені до краю».
Красуня, сльози витерши рясні,
Відповіла: «Пекучі в серці рани
Любов моя зоставила мені.
Ви Ля Трімуйля знаєте, мосьпане?»
«Так, — мовив рицар, — то мій побратим,
Герой шляхетний і вояка грізний,
Слуга найкращий короля й отчизни,
Найбільший ворог бриттам навісним.
Усіх жінок достойний він любові».
«Ах, так, це він! Які слова чудові! —
Озвалась панна. — Хай же знає пан,
Що рік уже, як кинув він Мілан,
Але присягся — і йому я вірю,
Що збереже чуття до мене щирі,
Бо зрадити ганебно, без жалю —
Ні, він не може! Я ж його люблю!»
«Так, — рицар каже, — не страшна й розлука:
Тому вродливість ваша запорука.
Ні короля, ні милу паладин
Повік не зрадить. Я такий, як він».
Тоді вона: «Це все я рада чути.
Ох, чи ж мені про день отой забути,
Коли його побачила я вид,
Коли відчула крізь дівочий стид,
Що погляд мій до нього лиш прикутий!
Я ще не знала, що мені таке, —
А серце божеволіло палке!
Як я зраділа — виповісти годі! —
Коли в архієпископа в господі
Він, він, окраса рицарів усіх,
Любов свою мені поклав до ніг!
Язик мій занімів од раювання,
Рожева хмара очі залягла;
Не відаючи, що бува з кохання,
Я навіть... навіть їсти не могла!
На другий день він завітав до мене,
Та не надовго. Вийшов за поріг —
I серце вслід помчалося, шалене,
За владарем дівочих мрій моїх.
На третій день зустрілися ми знову,
Та дуже гречну мали з ним розмову;
Четвертий день йому надію дав:
Два поцілунки в мене він украв.
На п’ятий день, окрилений жагою,
Присягся він побратися зо мною.
На шостий день ще далі він ступив,
На сьомий день — дитя мені зробив.
Та що це я? Ох, лишечко зо мною!
Мою ганьбу ви знаєте, герою, —
А перше ж би хотіла знати я,
Хто ви такі і як вас на ім’я».
На те бажання наш герой кориться
Та й каже, і не думавши хвалиться:
«Я Дюнуа». Вона ж по тих словах
Гукнула радо: «Боже в небесах!
Невже мені, владарю наш ласкавий,
Послав на визвіл ти обранця слави?
О! Як же знати благородну кров,
Бастарде красний, в кожнім вашім русі!
Зазнала муки я через любов, —
А син любові повертає знов
Мені життя — і я вже не боюся!
Тож мій коханий (далі річ веду),
Зі мною полюбившись на біду,
Пішов од мене в час і день проклятий
З англійцями дурними воювати:
Так, бач, обов’язок йому велів.
А я... Глибокий розпач охопив
Мене, самотню, кинуту, без сили...
Гадаю, вам це, пане, зрозуміле?
Обов’язок! Ах, невблаганна річ!
Я плакала, ридала день і ніч,
В безумній муці я волосся рвала,
Та скаржитись собі не дозволяла.
Два подарунки він лишив мені:
В браслет ізвиті кучері ясні
Та свій портрет, що інколи до нього
Зверталась я, неначе до живого.
Лишився в мене ще й прекрасний лист,
Де сам Ерот навіяв склад і зміст, —
То обіцянка, що свого кохання
Мій милий не зламає до сконання.
Там сказано: «Еротом я клянусь,
Я щастям присягаюсь і душею,
Що скоро до Мілана повернусь,
Щоб за дружину взяти Доротею».