Він до Мілана полетів, як вітер,
I зараз же великий інквізитор
На мене виказ голосний дістав.
Написано суворих кілька літер, —
I я в темниці, всіх позбувшись прав.
Хліб та вода, замішана сльозами, —
Ось чим у мороці бридкої ями
Живитися доводилось мені!
За три дні вивели мене з темниці, —
Ой лихо! — щоб спалити на вогні.
(Ви ж бачили ті заходи страшні.)
От-от я мала з світом розлучиться,
Коли б не сила божеських чудес,
Коли б не ви, посланниче з небес!
Щоправда, рицар не один за мене
Меча підніс би, звичаєм старим,
Та дядько мій уста заціпив їм
Жахливими видіннями геєни.
Ат! Кожен італієць — боягуз,
Попівська ряса їх, мов сонце, сліпить1,
Але француз, герою мій, француз
Самому папі дасть гіркої випить».
Для Дюнуа те слово — чистий мед.
За скривджених готовий битись завше,
Уже хотів він кинуться вперед,
Смертельну зброю вгору підійнявши,
Аж оглянувся: у півколо ставши,
Сто лучників, як сміливість велить,
Його скрадають благородно ззаду,
Щоб гостеві чудному дати раду,
З усіх боків зненацька ухопить, —
А довгий піп, син блазня і Хімери,
Протягує на голос miserere:
«В ім’я Отця, і Духа, і Христа,
За грішний люд розп’ятого на древі,
Новоприбульця ми дамо вогневі,
Так каже інквізиція свята.
Він єретик, як бачити могли ви,
Чаклун, ущерть набитий всім лихим...
Радійте, християни! Нечестивий
Згорить на попіл із ослом своїм!»
Це ти, архієпископе злостивий,
Бузірісе в сутані, ти подбав2,
Щоб рицар осудовиська зазнав!
Ти, під покровом Божого закону,
Улестивши й намовивши судців,
Того хотів убити, хто запону
З твоїх ганебних міг зірвать гріхів!
Отож підходить та гидка когорта,
Святої інквізиції ескорта,
На Дюнуа влаштовуючи скрад, —
Два кроки уперед, а три — назад,
І кожен шепче злякано молитву.
Сакрогоргон, що їх веде у битву,
Хоч труситься, а голосно кричить:
«Беріть його! Та ну ж бо! Гей! Беріть!»
Услід диякони з паламарями
Ідуть, як артилерія важка,
Махаючи кропилами й хрестами3,
Навсебіч кленучи єретика
Та біса виганяючи із нього,
А віддалік прелат, не без тривоги,
Народові благословення шле.
Шляхетний рицар бачить: зовсім зле!
Вважають, ніби з пекла він приїхав!
Щоб заперечити цьому, із піхов
Меча бере правицею вояк,
А в лівій — чотки, благочестя знак.
«Сюди, — кричить він, — любий пане осле!»
Летить осел, покірно спину гне,
І вершник гемонську ватагу тне,
Немов бур’ян, на житниську порослий.
Одному sternum навпіл він розсік4,
У того з рота вилетів язик,
Позбувся носа той, а інший вуха,
Там humerus надрубаний висить5,
Той Богові оддав навіки духа,
Той pater noster злякано пищить.
Осел у битві теж допомагає,
Кусає, топче, підбива, хвицає,
Щоб панові скоріше розметать
Мерзенних дурнів полохливу рать.
Сакрогоргон, насунувши прилбицю,
Від смертоносної задкує криці,
Та ба! В os pubis зброя увійшла6,
Пробила coccis, тіло розтяла!7
Він падає, уже йому не встати,
А люд кричить: «О небо! Здох триклятий!»
Та хоч упав у корчах він страшних, —
Ще б’ється серце в муках нелюдських,
I наш герой до нього грізно каже:
«Підеш чортам ти на поживу, враже, —
То визнай же, що твій святий прелат
Падлюка, лицемір і супостат,
Що чиста, неповинна, як лілея,
I вірна у коханні Доротея,
А ти — негідник, йолоп, сучий син!»
«Перечити не маю вже причин,
Бо ви мене переконали добре
Мечем своїм, о воїне хоробрий!»
Сакрогоргон на теє відповів,
І дух його до пекла полетів.
Якраз тоді, коли лукавця злого
На Вельзевула справлено дорогу,
Над’їхав із шоломом золотим
Прекрасний зброєносець до Мілана;
Два вісники, одягнені багряно,
Доводили й великим і малим,
Що хтось вельможний їде вслід за ним.
Те вбачивши, знадлива Доротея
Гукнула: «О, невже ж ізнов тебе я
Зустріну, милий! Радосте моя!
Недаром же молила бога я!
Мене щаслива колихала фея!»