Дивується, збігається Мілан,
Цікаво розгляда подорожан.
А ми, читачу, — чим же ми з тобою
Не схожі з італійською юрбою,
Коли такий-от епізод дрібний
Думок високих перебив нам стрій?
Чи й далі йти нам стежкою такою?
Ні: Франції згадаймо короля,
Чия ридає й мучиться земля,
Вернімося під стіни Орлеана,
У пишний край, де чеснотлива Жанна,
Спідницю знявши, в панцирі дзвінкім,
Не дівою — кентавром молодим
На полі войовничому гасає,
Але найбільш на Бога уповає,
Подумаймо, як пресвятий Денис
Хитруючи, мудруючи, мов лис,
Тенета на Георгія сплітає.
А головне, читачу, пригадай
Сорель Агнесу, королівський рай,
Що манить і засліплює всі зори.
Чи ж є на світі чоловік суворий,
Кого красуні доля не кортить?
Та й те ще, друзі, зважте і збагніть:
Коли спалити хочуть Доротею,
І раптом Бог з височини небес
Свою десницю простяга над нею, —
Це дивина, це чудо із чудес.
Але як та, що ми її кохали
I в вірності клялись їй без кінця,
В обіймах опинилась у ченця,
Або в пажа, — таке вже ми чували
І чуда тут ні краплі не знайти.
Читачу мій! Не знаю вже, як ти,
Але мені щоразу те миліше,
Де свій закон жива природа пише.
Людина я, і в тому бачу честь,
Щоб людям їхні огріхи прощати.
За юних літ умів і я кохати,
Та й досі ще у мене серце єсть.
Пісня восьма
Як прекрасний Ля Трімуйль зустрів англійця біля церкви Лоретської Матері Божої і що сталося з Доротеєю.
Яка ця повість мудра та цікава!
Для серця й розуму усе тут єсть:
І мужніх рицарів висока слава,
І королівського вигоди права,
І дів прекрасних непорушна честь.
Це пишний сад, де нам чарують око
Різноманітні лінії грядок,
Що грають переливами квіток,
А над усе — шанована глибоко
Лілея, божий ангел між зірок,
З голівкою, що піднята високо.
Дівчата й хлопці! Раджу вам усім
Замислитись над повіданням цим:
Воно належить другові Трітему1,
Прославленому в ордені своїм;
Агнесу й Жанну він узяв за тему.
Я гордий (не втаю від читачів),
Що завжди перечитувать волів
Те пожиточне і ясне писання,
Аніж романів купу пренудних,
Що родяться і гинуть, наче сніг, —
Голів порожніх виплоди туманні.
Історія, присвячена Йоанні,
Де тільки правда є в словах живих,
Переживе всі брехні безталанні!
Але, читачу, час іще не той,
Про Жанну д’Арк я не підношу мови;
Погляньмо, як там Дюнуа-герой,
Як Ля Трімуйль, до подвигів готовий,
І Доротея, втілення любові.
Цікавитись багато є підстав,
Що вирок долі їм усім послав.
Коли під Орлеанською стіною
Пан Ля Трімуйль, окраса Пуату,
У вогкий рів потрапив серед бою,
Воюючи за Францію святу, —
На теє збіглись вірні зброєносці
І ледве витягли його відтіль;
У рицаря тріщали сильно кості.
І там, і онде почував він біль.
Його хотілось віднести їм потай
До міста, щоб набрався сили пан, —
Та ба! Рука завзятого Тальбота
На всі замки замкнула Орлеан.
Що ж! Завезли тимчасом бідолаху
У Тур, один із давніх городів,
Що королеві Карлові служив,
Не знаючи зневіри ані страху.
Там, під покровом приязного даху,
З Венеції заїжджий костоправ
Йому і руки, й ноги наладнав,
А зброєносці натякнули гречно,
Що короля шукати небезпечно,
Бо всі туди відрізано путі.
Згадавши серця почуття святі,
Герой сказав: коли не воювати —
До милої я хочу завітати.
Те мовивши, герой зібрався в путь —
Ломбардії одвідати долини.
Ще до Мілана він не встиг прибуть,
Як натовп звідусіль рікою плине
Цікавий, вирячкатий і дурний:
Попів, ченців, міщан, селянства рій,
Маленькі діти і діди старезні.
Збиваючись у купи величезні,
Шумлять усі, змагаються, кричать,
Сміються, б’ються, аж чуби тріщать,
І всі гукають: «Швидше! Не щодня ми
Такими-от милуємось речами!»
Довідавсь незабаром паладин,
Куди ломбардці добрі поспішають
I що вони побачити жадають.
«О Доротеє люба!» — скрикнув він,
Стис острогами огиря свойого, —
І огир, підтоптавши не одного,
Його примчав, як птиця, у Мілан,
Де на очах у тисяч городян
Пан Дюнуа розбив ворожу силу.
Він бачить Доротею занімілу,
З блідим, неначе в мертвої, лицем...
Як те лице, мов сонце на світанні,
Запаленіло радісним огнем,
Коли Трімуйль з’явився на майдані, —
Не змалював того б і сам Трітем!
Чия рука, чий пензель чарівливий
Могли б віддати почування діви,
Де все змішалось: і журба, і страх,
І радощі, одсвічені в очах,
Що любого, жаданого уздріли,
І ніжності палкої усміх милий?
Хвилина жаху наче тінь пройшла,
I от її, заплакану, стискає
Той, з ким вона щасливою була, —
І по черзі цілує та вітає
То Дюнуа, то панну, то осла.
Прекрасні дами з вікон та із ґанків,
Щасливих споглядаючи коханків,
Їм плещуть у долоні. Всі попи
Розбіглись, не шукаючи тропи.
Бастард і Доротея ясновида
З руїн багаття повагом зійшли;
Він зовсім був подібний до Алкіда,
Що перед ним, подолані, лягли
Потрійний пес, потрійна Евменіда,
І що жону Адметові привів,
Хоч потаємки й сам її любив.
На гарних ношах слуги Доротею
У дім її тихенько віднесли;
Два вершники хоробрі вслід за нею
Розмову любу й приязну вели.
На другий день, прокинувшися вранці,
Пан Дюнуа побачив, що коханці
Іще в постелі — і промовив їм:
«Я не потрібен вам уже ні в чім
I пестощам не хочу заважати.
Я мушу бути з королем своїм,
Повинен я і Жанну розшукати,
І дивного осла їй повернуть.
Святий Денис велів мені у путь
Збиратися: він сам цієї ночі
Мені з’явився, друзі, перед очі.
Від нього в мене той крилатий звір,
Щоб захищав жіноцтво я і трони.
Тож Доротея у розкошах тоне,
Напасників розбито чорний клір, —
Милуйтеся, цілуйтеся до втоми,
А я... на мене Карл чекає Сьомий,
Час не стоїть І мій осел реве».