«О друже мій! Хай Франція живе!
І я з тобою рушу без вагання!» —
Героєві Трімуйль одповіда.
«А я? — гукнула панна молода, —
Давно у серці я таю бажання
Поглянути на королівський двір,
Де рицарів — немов у небі зір,
На ту Агнесу, що скорила серце
І полонила душу короля,
На Жанну д’Арк, що вся її земля
Гучними голосами прославля;
За вами — сміливо скажу тепер це —
Готова я і в воду, і в огонь.
Ми рушили б і зараз утриконь,
Та в час гіркий, засуджена до страти,
Я присяглась: «Лоретська Божа Мати!
Врятуй мене, відклич мою біду, —
На прощу я до тебе в храм прийду».
Коли тепер туди я не піду,
Пречиста Діва може покарати,
Вона ж бо руку смерті одвела,
Пославши вас і вашого осла,
Хоробрий мій, завзятий оборонче!»
«Чудово, — Ля Трімуйль озвався. — Конче
Збирайтеся у подорож святу...
Я, хоч родився сам у Пуату,
Велику маю до Лоретто шану —
І радо проведу туди кохану.
Ви, друже мій, шляхетний Дюнуа,
Летіть, не зволікавшись, до Блуа, —
І ми там будем тижнів за чотири.
А ви, тимчасом, пані, доказ віри
Великої й святої появіть.
Я ж присягаюсь: доки буду жить,
Доводитиму збройною рукою,
Що з вами не зрівняється красою
На світі жодна дівчина й жона
І що умом ви всіх перевершили».
На це зачервонілася вона,
Немов троянда, — а ширококрилий
Об землю вдарив копитом осел —
І Дюнуа поринув, як орел,
До берегів заквітчаної Рони.
Зібравшися на прощу до Анкони2,
Із палицями довгими в руках
Коханців пара свій верстає шлях;
Шлички свячені на обох прочанах,
При поясі — понизані в разки
Коштовні чотки з перлів осіянних.
Герой не випускає їх з руки,
Читаючи то Отче наш, то Ave,
І щоразу докінчує, для слави
Господньої: «Як я кохаю вас!» —
Такий був приспів молитвам весь час.
Заглянули у Парму і в Модену,
В Урбіно далі, далі у Чезену,
І гостелюбний мали скрізь нічліг
У кардиналів, у вельмож ясних.
Наш паладин, куди лише заходив,
Щоразу всім і кожному доводив
Без жодного хитання, навпростець,
Що Доротея — всіх красунь вінець.
Шанобу викликаючи і подив
У краю того чемного панів,
Ніде він заперечень не зустрів.
Аж ось, при тихих берегах Музони,
В окрузі достославної Анкони
На обрії ясному зацвіло
Немов зоря, пречистої Мадонни
Благословенне господом житло.
Тих стін узяти не могли корсари;
Їх ангели у край цей занесли,
Прорізуючи сріблотканні хмари,
Як корабель — схвильовані вали,
В Лоретто сонм крилатий зупинився3 —
І дім святий там став, як уродився.
Що тільки є в мистецтві чарівне,
Коштовне, пишне, дивне, осяйне.
Усе туди збирають до сьогодні
Святі отці, намісники Господні,
Прикрашуючи місце те ясне.
Настала заповідана хвилина!
Подорожани впали на коліна,
А потім, як обіцяно згори,
Поклали уготовані дари.
Приносини ті щирі та сердешні
Приймала Діва і ченці тамтешні.
У корчмі ждав на мандрівців обід;
Отам же то їм при столі й зустрівся
Англієць, що в Лоретто опинився,
З цікавості об’їхавши весь світ,
І потай глузував (бува це й нині),
З Марії Діви та з її святині.
Справдешній бритт, охоче купував
Він давні речі, зроблені недавно,
І, гордощами повен, зневажав
Реліквії та віру нашу славну.
Кочуючи з отелю та в отель,
Цей мандрівник, на ймення д’Арондель,
Страх не любив французького народу.
Нудьгуючи в чужинному краю,
Возив і полюбовницю свою
З собою він, гарнесеньку на вроду,
До ночі добру, вдень зате лиху,
Що мала більшу, ніж він сам, пиху,
Мовчущу, але втілену бентежність...
Ну, словом, Доротеї протилежність.
Пуатевинець, вибравши момент,
Йому сказав маленький комплімент, —
А той ні слова, наче й не до нього;
Наш рицар далі — про мету свойого
У те священне місце прибуття;
Признався він, що буде все життя
Доводити, за доказ мавши шпагу,
Коханої своєї перевагу
Над усіма. «Охоче вірю вам, —
Провадив він, — що серед гарних дам
Красуня ваша — дорога перлина,
Що, хоч у неї вдача й мовчазна,
Глибоким сяє розумом вона...
Але моя, добродію, — єдина.
За першу в світі визнайте мою —
Я вашій друге місце віддаю».