Пуатевинець в тій борні веселій
У підборіддя ранив д’Аронделя,
Відскочив, затаївся і чека, —
І враз міцна англійцева рука,
Підлегла оку, в тих речах меткому,
Французові кривавить молодому
Рожево-біле і пружне стегно;
Так білий мармур багрянить вино.
У благороднім розгулявшись герці,
Од щирого обидва хтіли серця
На полі слави славно полягти
Або своє нехибно довести, —
Аж тут бандит із папиних підданців
Якраз тим самим полем проїздив
З ватагою пройдисвітів та ланців.
Цей розбишака, Мартінгер, хотів
Покаятись, щоб знову грабувати.
Навиклий красти, різати, стріляти,
Він Матір Божу вельми шанував,
Із чотками либонь і їв, і спав,
А в каятті доходив аж до краю.
Отож він бачить, виїхавши з гаю,
Красунь, що задивились на бійців,
Скарби їх, злото, коней та ослів, —
Схопив дівчат і все те, що було в них,
І зник, як вихор, у ярах дібровних.
Тим часом Ля Трімуйль і д’Арондель,
Усім єством заглиблені в дуель,
Розмахували, як і перш, мечами.
«Стривайте, пане! Де ж бо наші дами?» —
Розлігся враз пуатевинця крик.
Він глянув, — зброєносець доганяє
Когось далеко, далі й сам ізник —
І зброю з рук герой наш випускає.
Обидва стали в подиві німім,
Роти роззявивши, розкривши очі,
Один проти одного, — син Півночі
І Півдня син. «О! О! Чортам самим
Таке не снилось: милих в нас украли! —
Сер д’Арондель подав нарешті глас. —
Нум їх шукати, може ж, не пропали,
А поєдинок не втече від нас!»
Француз йому простяг свою долоню,
І рушили, немов брати, в погоню...
Та не минуло і п’яти хвилин, —
«Ох, ох, стегно!» — заскреготав один,
«Ох, шия! Плечі!» — другий обізвався.
Дух героїчний, що в людських серцях
Ламає кволість і спиняє жах, —
Шкода! На полі бою він зостався!
Обидва стогнуть, плачуть, як малі,
З зусиллями тяжкі волочать ноги
І падають, нарешті, край дороги,
Червону кров розливши по землі,
Їх зброєносці вслід за лиходієм,
Як то вже нам відомо, подались,
І рицарі нещасні зостались,
«Прощай» сказавши і своїм надіям,
І грошикам. Та щастя враз тоді їм
Допомогло: під хвилю ту лиху
Стара бабуся на своїм шляху
Знайшла героїв ранених та голих,
Звеліла їх у свій однести дім, —
І незабаром з двох слабих і кволих
Став знову кожен сильним і міцним.
Бабусю ту в околицях Анкони
Святою люди звикли називать.
І справді, ні для кого благодать
Яснішої не вилила корони,
Нікого сяйвом не вкрива таким.
Вона пророчить і годину, й грім,
І сніг, і дощ; вона лікує рани;
Вона (тихенько гомонять селяни)
Вертає віру грішникам тяжким.
Усе їй паладини розказали
І ради у старої попрохали.
Помовчала сивенька, а тоді
Звернулась до заступниці в біді,
Марії Діви, і сказала тихо:
«Рушайте з Богом, хай мине вас лихо,
Любіть собі укоханих своїх,
Але не треба битись через них.
Ох, тим обранкам вашої любові
Судилися великі муки й страх!..
Сідлайте ж коні — і вперед, панове,
Та не блудіть, на певний ставши шлях!
Господь мені вам доручив сказати:
Щоб їх найти, повинні ви шукати!»
Баронові до серця річ така
Припала сильно, — а британець мовив:
«Я вірю вам; та як візьмусь до ловів
На злодія, бандита, хижака,
Не маючи одежі, хоч лихої,
Ні коней, ні припасів, ані зброї?»
Стара ж йому: «Не клопочіться тим».
І дійсно: став тут у пригоді їм
Потомок Ісаака чи Іуди —
На цьому світі єсть же добрі люди —
Із гаманцем чималим і товстим.
Цей чесний муж з любові до чужинців
Позичив їм дві тисячі червінців,
Процентів сорок беручи на рік:
Ще ж Моїсей такий закон прирік.
Прибутками від добрості такої
Він поділився з бабкою святою.