Пісня дев’ята
Як Ля Трімуйль і сер д’Арондель знайшли своїх коханок у Провансі; дивна пригода на горі Святих Пахощів.
Два рицарі, що відбули двобій
Хоч на коні, хоч пішою ногою,
Чи шаблею махаючи кривою,
Чи спис піднявши у руці міцній,
Один одному не відмовлять шани
За сміливість високу, без догани,
А надто як остигне гнів палкий.
Коли ж іще притичини сумної,
Якоїсь несподіванки лихої
Зазнати доведеться їм обом, —
Тоді за зло вони не платять злом,
Стають братами вороги-герої.
Отож у спосіб миряться такий
Суворий бритт і Ля Трімуйль сумний.
Англієць, син холодної Півночі,
До жалощів був зовсім неохочий,
Але француз печаллю щирих слів
Йому залізне серце розм’якшив
І сам (я в тому дивного не бачу,
Трімуйлеву пригадуючи вдачу)
До приязні зробив рішучий крок.
«Ах, — одірвавшись од сумних думок,
Промовив він, — яка ж то серед лиха
У другуванні щирому потіха!
Я певен: ви поможете мені
Знайти, хоч і в далекій стороні,
Мою красуню, страхом оповиту,
А я за вами в пекло, у вогонь
Ладен піти, щоб підійняти бронь
За любу вашу Розамор Юдіту!»
По слові доброзичливім такім
Вони, як з побратимом побратим,
У шлях-дорогу рушили моторно,
Та схибили, узявши на Ліворно:
Подався злодій зовсім в інший бік,
І марне друзі піддались надіям...
Гай, гай! Далеко і надовго зник
Їх скарб найкращий разом з лиходієм.
Красунь нещасних, змучених від сліз,
Нахаба той у замок свій одвіз
Приморський, між Гаєттою і Римом:
То був вертеп, де, мов отруйним димом,
Укрите все пороком, зіпсуттям,
Де ліку темним не знайти гріхам —
Пияцтву, лакомству, лінивству, блуду,
Кривавим чварам і гидкому бруду,
Усе-бо те являє людський рід,
Коли його не загнуздать як слід
І дати волю диким пориванням,
Таємним, хитро схованим жаданням.
Так от яка насправді ти з лиця,
Ясна подобо вічного Творця!
Прибувши в замок, Мартінгер той клятий
До столу сів між паннами двома
І взявся не на жарт бенкетувати.
Вкінці він повний кубок підійма
І мовить: «Ну-бо, кралечки, скажіте,
З которою я перебуду ніч?
Однаковісінька для мене річ —
Худа чи повна, чорна чи русява,
Англійка пишна, італійка жвава,
Хрещена чи нехрещена — пусте!
Смикнім-но чарку!» — Міркування те,
Неначе грім, прибило Доротею;
Захмарився прекрасний зір у неї
І струмом сльози потекли рясні
На ніс, якого лінії ясні
Були достойні чарівної феї,
На підборіддя, що зліпив Ерот...
А хто б не плакав от таких турбот?
Проте Юдіта інше догадала:
На Мартінгера глянула вона
Зневажливо — і так йому сказала:
«Для мене думка зовсім не страшна
За здобич вам цієї бути ночі.
Я доведу вам залюбки й охоче,
Чого англійка варта, що лягла
З бандитом на ніч». — Радість узяла
Розбійника. Підпивши неабияк,
Британку горду цмокнув він усмак
І скрикнув: «Завжди я любив англійок!
Англійкам віват!» — І бридкий пияк
Знов смокче вина, страви уминає,
Кричить, жартує разом з обома,
Обох цілує масно, обійма
І хижо, безсоромно їх щипає.
Міланка плаче — оком не змигне
Юдіта, ніби серце кам’яне
У неї в грудях, і ніяк не можуть
Її нахабні доторки стривожить.
Аж от нарешті та потвора зла,
Ікаючи, встає із-за стола,
Ногами плута, а проте белькоче,
Що час умову виконать наспів,
I, повний щедрих Вакхових дарів,
У край Венери завітати хоче.
«Невже ж таки худобині оцій, —
Шепнула до англійки Доротея, —
Вдовольните ви пал її гидкий?
Боюся навіть думати про це я!
Чи ж гідний він прийняти дар такий?»
«Ні, інший дар, — зачулось від Юдіти, —
Дістане він. Я хочу відплатити
Йому належно за образи всі
Моїй чесноті і моїй красі.
Не зраджу я коханого свойого,
Бо маю — тільки гляньте-но! — від Бога
Потужні руки. Недаремно ж я
Ношу Юдіти грізної ім’я!
Тож хай покине марна вас тривога,
Чекайте тут і Господа моліть,
А я вчиню, що слід мені вчинить».
Те мовивши, вона пішла без ляку
Мерзенного обняти розбишаку.
Упала ніч. Густий туман наліг
На півгнилий розбійницький барліг,
І гурт злочинців розійшовся, клятий,
Хто де набачив, хміль тяжкий проспати,
А Доротея зосталась сама,
Бліда від страху, з розпачу німа.