Сам ватажок на учті превеселій
Од італійських трунків очамрів;
Дорачкувавши якось до постелі,
Він більше спати, ніж любить, хотів, —
Але на перса пружні та дебелі
Свою заласну руку положив.
Юдіта цього тільки і чекала:
Фальшивими обіймами впіймала
Вона його в солодку й згубну сіть.
Розбійник сили витратив за мить,
Він простягнувся, він захріп, він спить.
У Мартінгера був над головою
Меч на цвяшку. Ту вивірену зброю
Англійка ухопила запальна,
Юдіти та Дебори імена1,
Петра святого, Іаїль, Аода
Назвала (од Петра святого шкода
Колись для вух ісклалася тяжка),
За чуба ухопила пияка,
Звела його довбешку обважнілу,
Зібрала всю свою дівочу силу,
Меча угору бистро підняла —
І шию враз товсту перетяла.
З вина і крові ліжко все червоне;
Забагрянив і груди, і чоло
Красуні, що сплатила злом за зло,
Із рани плин, гарячий та солоний.
Вона вхопила голову мерщій,
Сплигнула з ліжка і туди побігла,
Де Доротея в остраху застигла;
Юдіта здобич показала їй
Скривавлену, — та спершу умліває,
А потім через силу промовляє:
«Яка ви жінка, Господи! Яка
Одвага дивна і міцна рука!
Куди ж тепер нам утікать, на Бога?
Подумайте: як зчиниться тривога,
Нас повбиває банда ця бридка!»
«Не гомоніть, — одповіла Юдіта, —
Ще дещо тут я маю докінчити.
Вперед за мною сміливо ідіть!»
Та Доротея в остраху тремтить.
Тимчасом їх коханці добулися
До Генуї, серед чужих країв
Шукаючи загублених скарбів.
Скарби на суходолі не знайшлися,
Тож плинуть друзі кораблем хистким
І з вітром домовляються морським,
Щоб він сказав, де, у якому краї
На них любові поворот чекає.
Заносить вітер наших мандрівців
То до щасливих, красних берегів,
Де ключ від раю, призволінням Божим,
Святої церкви береже отець,
То на залив, де з посивілим дожем
Стає сама Фетіда під вінець2.
То під Неаполь, де лежить Вергілій —
Ох! — не в такій, як Санназар, могилі3.
Крилатий бог, примхливий і легкий,
Гуляючи по водяній пустелі,
Скеровує їх корабель стрункий
До Сціллиної вже німої скелі,
Де чорні пси у лютості сліпій
Своїм виттям усіх колись жахали,
До виру, де Харібді віддавали4
Своє життя нещасні моряки,
До Етни, де страшні вогневики
Сплять, миром і спокоєм оповиті5.
Отак-то все змінилося на світі
За існування людського віки!
Одвідать довелось і Сіракузи,
Де комишисте лоно Аретузи
Вже не стрічає люблених гостей:
Підземних вод, що посилав Алфей6.
І Карфагена давнього долина
Їх бачила, де пам’ять Августіна7
Іще живе для вірних християн, —
Та царство там, на жаль, магометан,
Що в темряві живуть і умирають
І не потраплять по сконанню в рай.
Нарешті друзі наші прибувають
У милий оку Провансальський край.
Там, тонучи у лаврах і в маслинах,
Стовпи Марселя давнього стоять, —
Про іонійців згадка старовинних8.
Ох, любе місто! Годі споминать,
Що ти було і грецьке, і свобідне:
Французів королеві панувать
Судилось тут. Нема чого й казать,
Що в цім добро для тебе очевидне.
До того ж є в околицях твоїх
Чудовий скарб, що й не знайти таких.
Служила Магдаліна, як відомо,
Амурові за молодечих літ,
А потім прокляла цей грішний світ,
Щоб слугувать Господньому лиш дому.
Покинувши Йордану береги,
Вона, святої сповнена жаги,
Прийшла до Провансальської країни
І в темряві печери Максиміна9
Себе саму взялася бичувать.
На місце те відтоді благодать
Лягла Господня: пахощі небесні
Струмують там, цілющі та чудесні.
Минули роки — і тепер туди
Закохані прочани поспішають,
Коли вони звільнитися бажають
Од любощів солодкої біди.
У день своєї смерті Магдаліна
(Переказ є, тож треба вірить нам)
Звернулась до святого Максиміна,
Озорена спасенним каяттям:
«Зробіть мені єдину ласку, отче!
Як людська пара тут колись захоче
Зажити перелюбного гріха —
Хай у серцях зненацька затріпоче
Замість любові ненависть лиха,
Хай почуття огиди непоборне
На скелі цій закоханих огорне».
Бажання преподобниці святе
Здійснилося нараз по тому слові:
На скелі тій у всіх рабів любові
Обридження до люблених росте.