Пісня десята
Агнеса Сорель, переслідувана Шандосовим сповідачем. Жалі її коханця і т. ін. Що сталося з прекрасною Агнесою в одному монастирі.
Навіщо нам здалися передмови
До всіх пісень? Мораль нудна, панове,
А повість, де лиш істина сама
Змальовує цікаві авантюри,
Де ні грайливих вигадок нема,
Ані надмірних тонкощів ума,
Борониться найкраще від цензури.
Тож простий шлях беру між усіма:
Картина, вірна приписам натури,
Дорожча нам, ніж золоті бордюри.
Наш добрий Карл, вернувшись в Орлеан,
Всіх звеселив — вояк і городян,
Збудив надію, приспану чи хвору,
І стяг французький знов підніс угору.
Він тільки-но про битви й розмовляв,
Він гордий був, як сонце на світанку,
Та потаємки наш король зітхав,
Пригадуючи втрачену коханку.
Покинути її хоч би на мить —
Це подвиг був, і вже під ту хвилину
Він зрозумів, що милу загубить —
Себе згубити значить половину.
На самоті, після гучних промов,
Його вояцький запал відійшов,
I відлетів од нього демон слави,
А інший бог, що звемо ми — любов,
Посів у серці давнє місце знов,
По-мудрому узявшися до справи.
Тож слухав Карл, але ж ніяк не чув,
Про що вельмож облесний натовп гув,
Подаючи десятки пропозицій,
В яких було добрати важко зміст, —
А потім сів і любій чарівниці
Скомпонував сльозами вмитий лист.
Шкода! Бонно був так далеко звідти,
Що сліз не міг монарших осушити,
І вінценосець йолопа послав,
Типового, сказати, дворянина.
Той незабаром — о лиха година! —
Назад йому його ж листа подав.
«Ой леле! — крикнув з жаху помертвілий
Король. — Це ти? Як? Із моїм листом?»
«Зберіть, королю, всі душевні сили.
І Жанну, і Агнесу захопили
Англійці, що плюндрують все кругом».
Зомлів король, почувши теє слово,
Упав додолу, наче неживий,
А як до тями повернувся знову,
Ще глибше розпач усвідомив свій.
Кого така не вразила б утрата,
Любові той справдешньої не знав,
А наш король по-справжньому кохав,
То жалю він не міг затамувати.
Як божевільний, крізь глибокий сум
Він розважань не слухає, не чує...
Що ж! Батенько його, нехай царствує,
Ще з меншої причини стратив ум1.
«О! — скрикнув Карл. — Віддам усі війська я,
І Жанну, і прелатів геть усіх,
І вбогі рештки батьківського краю,
Що досі ще в руках своїх зберіг,
Усе віддам, жорстокосерді бритти,
Лише мій скарб єдиний поверніте!
Любов! Агнеса! Бідний володар!
Ох, що по тім, що в розпачі волосся
Рву на собі я? Неба пишний дар
Украдено, — і може... може, досі
Якийсь англієць, дикий грубіян,
Її принадний обіймає стан,
Француза тільки гідну нагороду,
І уст її квітущу, ніжну вроду
Цілунками брутальними сквернить
І втіху п’є, що над вино п’янить!
О, що коли і ти, несамохіть
Попавшись до зухвальця навісного,
Ти, ти, Агнесо... зовсім не від того?
Твій темперамент знаючи палкий,
Чи можна ж вірить вірності твоїй?»
Щоб хмари невідомості розвіять,
Сумний король скликає докторів,
Євреїв, некромантів, чаклунів,
Сорбонців, якобінців, що уміють
По книгах стародавніх ворожить2.
«Панове, щиро й сміливо скажіть, —
Він просить, — що з Агнесою моєю,
Чи тужить так, як я тужу за нею,
Чи вірною лишилася, чи ні?»
Учена зграя, ласа до платні,
Нахмурила високомудрі чола
І мовами старими замолола;
Латинська, грецька та сирійська їм
Найбільше в ділі помогли тяжкім.
Той студіює королеву руку,
Той креслить дивний чарівничий знак,
Той, у халдейську вдавшися науку,
Уважливо вивчає зодіак,
Тамтой псалми тихесенько читає,
На дно у склянку інший зазирає,
Рисує п’ятий кола на піску
(Ще в давнині, як, певно, кожен знає,
Систему практиковано таку) —
Отак вони, потіючи, працюють,
І всі нарешті Карлові знаймують,
Що спати може супокійно він
Од часу вечорового до ранку,
Бо з-між героїв на землі один
Сподобився незрадну мать коханку,
Що в неї в серці він панує сам. —
Ну й вірте після цього мудрецям!