Бридкий чернець, огидний та пузатий,
Зумів хвилину слушную впіймати:
Агнеса билась, плакала, — дарма!
Брутально він нещасну обійма,
Хоч раювання повного нема,
Як не єднає ніжність обопільна
Істоти дві: любов тоді свавільна
Свій одвертає вид ясний од них.
І справді, хто б радіти з того міг,
Що мила жінка губи лиш стискає
І слізьми білу постіль обливає?
Щоб радощі по-гідному приймать,
Їх треба вміти, панство, і давать.
Але ченцеві — що йому до того?
Він осідлав, немов коня шпаркого,
Красуню, переможену в борні,
І не пита, приємно їй чи ні.
Хороший паж, що в юнім нетерпінні
Був полетів, неначе бистрий птах,
Усячини шукати по хатах
Для милої, для німфи, для богині,
Вернувсь нарешті. Ох! Нещасний він!
Найгірша з-поміж гемонських личин,
Той хижий птах, чернець той любострасний
Уже вхопив Агнеси тіло красне
І здобич пожадану шматував.
Монроз на нього з шпагою напав,
Не даючи і вгору подивитись,
І мусив нечестивий боронитись.
Він скочив з ліжка, ухопив кийка,
Та й ну крутити, як мечем разючим...
Вояк наскочив тут на вояка,
Одважний стрівся, бачите, з могучим.
Монроз любов’ю й вірністю горів,
Монах од люті та жаги тремтів.
Щасливі, миролюбні хлібороби,
Природи благодатної сини,
Частенько бачать: сповнений жадоби
Виходить вовк з німої глушини,
Овечку рве злостиво й нетерпляче,
І випиває крові плин гарячий.
Коли ж на нього вдарить, як стріла,
Вівчарський пес, хоробрий і завзятий,
Тоді тварина випускає зла
Нещасну жертву, бо життя продати
Не хоче за абияку ціну —
І починають вороги війну,
В криваву масу сплівшися одну,
А бідна, недотерзана ще здобич
На мураві лежить тихенько обіч
І прагне, крізь несвітський переляк,
Для вовка смерті, честі для собак.
Отож і тут лучилось саме так:
Тупий чернець, що демоном здавався,
Від юнака Монроза захищався,
Дрючка в страшний затиснувши кулак,
І тут же — переможцю нагорода —
Лежала дивна на постелі врода.
Хазяйка з чоловіком, служники,
Всі діти до найменшої дочки
На гамір збіглися, пажа стрункого
Боронять від напасника товстого,
Бо завжди, як відомо читачам,
Краса і юність до вподоби нам
І в нас палку прихильність викликають.
Нарешті всі Монроза залишають
З красунею одбитою удвох,
Примовивши: хай їм поможе Бог!
Пажів суперник, кленучи Агнесу,
Пошкандибав Господню править месу.
Сорель нещасна, як мале дитя,
Ридала гірко, соромом прибита,
Що повелось нахабі осквернити
Її красу, дорожчу за життя,
Що бачив паж страшну її наругу, —
І так йому промовила крізь тугу,
Закривши очі: «Вбийте, пане мій,
Мене без жалю! Хочу я мерщій
Знайти рятунок у обіймах смерті».
«Як, пані! Ви бажаєте умерти? —
На те Монроз. — Чому? З яких причин?
Нехай чернець... нехай той песький син
Досяг свого, хай грішною були ви, —
То треба жити й каятись терпливо,
А не вмирать на життєвій весні!
Та й ви ж не винні у чужій вині,
А ваша мука — то й моє страждання...
Живіть, живіть — і хай живе кохання!»
Слова ці красномовні не були,
Та очі юнакові помогли
Прекрасну дівчину переконати,
Що трохи їй ще рано умирати.
Обідати пора було, — а сум
(Нещасний грішник, це я добре знаю)
Ніколи їсти нам не заважає,
Ба навіть гнів при їжі помагає:
Недаром же Вергілій-многодум
І пан Гомер, що правив теревені,
Якими всі захоплюються вчені,
Не забували в гаморі боїв,
Як пив герой і що він саме їв.
Агнеса й паж, хоча і невеселі,
І трохи засоромлені були,
Обідали любенько край постелі,
І очі враз несміло підвели
Одне до ’дного, ніби випадково,
І поглядів зайшла німа розмова.
Відомо всім шановним читачам,
Що в час, коли життєва сила нам
Слугує вірно і вогнем палає,
Смачний обід по жилах розливає
Бажань нестримних безсоромний рій,
І ми в любові танемо палкій,
І ворог роду людського неситий
Тоді нас легко може спокусити.
Красунь Монроз, як можна зрозуміть,
Не міг свойого пориву згасить.
Перед Сорель упавши на коліна,
Він скрикнув: «О ясна моя богине,
О чарівнице серед чарівниць,
Ви бачите — я перед вами ниць
Прошу, благаю втіхи неземної...
Невже ж у вас не вимолю того я,
Що взяв товстий нечема силоміць?
Ох! Злочином здобув він раювання, —
Нагородіть же чисте ви кохання:
Воно палає на моїх устах».
Аргумент цей був зовсім не поганий
Для молодої та палкої панни,
І визнала вона його в думках,
Але боролась із годину, мабуть,
Бо ще солодше нас п’янить і вабить
Умріяна коханка чарівна,
Як не відразу піддалась вона.
Нарешті паж, радіючи без краю,
Переступив поріг свойого раю
І до любові келиха припав.