Орлеанська діва

Після вечері (цю шляхетну річ
Я звик щоразу, панство, нотувати)
Сестра Безонь промовила: «Вже ніч,
А, як відомо, людства ворог клятий
Під цю годину ходить по землі,
Подоби різні беручи в імлі3,
І грішників ба й чистих спокушає.
Та спосіб є, хоч це не всяке знає,
Себе від того лиха вберегти:
В одну постелю треба нам лягти,
І двох нечистий вже не подолає».
Агнеса згодна, роздяглась, лягла,
Радіючи і мріючи про святість...
Не квапся, бідолашна, утішатись:
Твоя з тобою всюди доля зла!

Читачу! Я примушений сказати,
Почервонівши з сорому, як жар,
Що ця Безонь... ох! був це бакалавр,
На гроші і на вченість небагатий,
Та силою і спритністю Алкід
I Адоніс, як глянути на вид.
Мов злото, в нього кучері вилися,
Він цвів красою, мов троянди цвіт,
І вельми придавався абатисі
На заході її безгрішних літ.
Отак Ахілл в одежині дівочій
Колись у Лікомеда гостював
І пестив Деїдамію щоночі.
Як тихий морок все навкруг обняв,
Сповідниця з сестрицею святою
Лягли удвох під ковдрою одною,
І тут — предивні, Господи, діла! —
Метаморфоза у сестри була,
Яку Агнесі враз далося знати.
Гукати пробі, кликати, кричати, —
Це, може, й розбудило б монастир,
Та викликало б сором, поговір...
Лишалося терпіти і зітхати...
Додам іще: в обставинах таких
Хто б дуже мудро міркувати міг?
Сестра Безонь на декілька хвилинок
По пестощах зробила відпочинок,
А наша мандрівниця молода
Подумала: «І тут, і скрізь біда!
Я чесною зробитися хотіла,
Та від бажань далеко ще до діла,
І як у вадах кається жона, —
Ох! це не значить, що свята вона».