Зраділи бритти. «Сумніву немає! —
Всі крикнули. — Агнеса це! Вона!
Нум, браття!» — і ґвалтовно налітає
На монастир юрба їх навісна,
Як на кошару дика вовча зграя.
По келіях, трапезних, по льохах
Вони метнулись, занедбавши сором,
І всі чернички, злякані, в сльозах
Перед несвітським умлівають горем.
Сестра Агнеса і Мертон-сестра,
Сестра Урсула, — ох! біда тяжка їм! —
Вони біжать, охоплені одчаєм,
Хвилюють груди, серце завмира.
Куди ви, голубиці сумноокі?
До вівтаря припали, як одна,
Надіючись, що оборону й спокій
Невинність ваша там знайде ясна! —
Шкода! Як звір напав на вас шалений,
Небесний не поможе наречений.
Що Божий храм для бриттів навісних?
Перед очима Господа й святих
Вони сквернять і вашу честь, і віру,
В якій клялись ви непорочно й щиро.
Звичайно, читачі єсть і такі,
Черниць побожних вороги тяжкі,
Що все ладні на глум і посміх брати
І навіть на Христових дів моргати, —
Нехай собі! — Ой, сестри, лихо вам!
Які ж то муки молодим серцям,
Незайманицям кротким що за муки —
Потрапити ґвалтівникам у руки,
Огидні поцілунки зустрічать
Од варварів, що їм страшну печать
Криваві січі на чоло поклали,
Що прибули для дикої потали,
Що святокрадство з пристрастю злили
І до любові жаху додали!
Дихання їхнє, сповнене трутизни,
Огонь очей і потиск рук залізний,
Колючі бороди, бридкі тіла,
Усе мов каже: смерть сама прийшла!
Це демонів зібрався рід проклятий,
Щоб ангелів небесних ґвалтувати!
Злочинців не спинить, не відігнать, —
І вже красуні з сорому горять,
Уже на Ребонді благочестиву
Наліг Шіпенк роз’ярено і хтиво,
Уже Барклей і сміливий Вортон
До пишної взялися Амідон...
Прокляття, плач, благання і пручання!
Парсон і Бард, шалені від бажання,
Безонь схопили, — жоден-бо не зна,
Що хоч і панна, а панич вона.
Чи ж вам, Агнесо, утекти пригоди,
Яка сестриць невинних облягла?
Адже страждати від своєї вроди
Сама вам доля, певне, прирекла!
Страшний отаман нелюдської зграї
Нахабними руками вас хапає,
І вояки — не тяжко це збагнуть —
Найдужчому найкращу віддають.
Небесних книг параграфи суворі
Кладуть, бува, межу людському горю.
Отож як бритти, в розпалі п’яні,
Грім принесли і пристрасть беззаконну
У саме серце чистого Сіону —
Святий Денис, навиклий у борні
З Георгієм Звитяжцем хитрувати,
Зумів його кмітливість ошукати
І потай з райських вилетів садів.
Але на промінь він тепер не сів,
Одвертість-бо не щоразу годиться;
Ні: він удавсь до бога таємниці1,
Що скрізь літа, незримий, мовчазний,
І діє тільки в темряві ніжній.
Його шанує і шахрай, і злодій,
Зате стає він мудрому в пригоді,
Він гість палаців і святих церков...
Колись ним слугувалася й любов.
Отож закутав хмарою густою
Дениса він — і рушив до землі
Святий Денис незнаною тропою,
Бокуючи й хитруючи в імлі.
Французів добрих опікун ласкавий
Коло Блуа хоробру Жанну стрів:
Погонич мулів, хоч бридкий, та жвавий,
Приніс її до щедрих тих країв.
Вона благала Бога, щоб дарунок
Їй повернув — чудовний обладунок.
Святий Денис привітно їй кива
І голосно такі рече слова:
«О панно чиста, о могутня Діво,
Призначена наш край урятувать!
Лети мерщій, розбий хижацьку рать,
Що на безгрішних налетіла хтиво!
Перед тобою все лягає ниць, —
Лети ж, рятуй коханих голубиць,
ґвалтованих у храмі пресвятому!»
І Жанна в путь рушає незнайому.
А він за нею, як слуга, спішить
І батогом погонця бадьорить.
Враз Жанна д’Арк серед ватаги стала,
Що преподобниць блудом покривала.
Вона — згадайте — гола прибула.
Котрийсь вояк нараз її примітив,
I неподобна думка опекла
Залитий кров’ю дикий розум бриттів.
Йому здалось, що дівчина, мовляв,
Сама шукає, хто б її обняв.
До неї він — а та з усього маху
Мечем в обличчя вдарила бідаху.
Він покотився, кленучися тим
Французьким словом дивним, чарівним,
Яке про втіху говорити має,
Але, на жаль, і лайкою буває.
На нього наступивши, Жанна так
Промовила до лютих розбишак:
«Спиніться, кляті! Годі, окаянні!
Не опирайтесь Господеві й Жанні!»
Та бузувіри, наче й не до них,
Черничок засідлавши молодих,
Дедалі все завзятіше працюють.
Так іноді уперті віслюки
Скубуть і топчуть запашні квітки,
Хоч як пани та слуги лементують.
Скипіло в Жанни серце запальне!
Іменням Божим гучно кленучися
І знаючи, що поруч — Діонісій,
Вона мечем рубає, коле, тне
По спинах, по потилицях, по шиях
Англійців, щоб од ґвалту відтягти їх.
Один своє якраз-но починав,
Той пильний труд от-от уже кінчав,
Та всіх вона, не розбиравши, косить, —
І кожен бритт без сповіді кона,
Солодкого не випивши до дна,
І душі їхні в пекло чорт відносить.