Ісак Вортон один з-між вояків
Свою ганебну справу закінчив,
Бо найпалкіший серед них удався.
Він од черниці раптом одірвався
I, позу відміняючи свою,
Шолом та панцир, вірні у бою,
Почав на себе сквапно надягати,
Щоб мужню відсіч гордій Жанні дати.
Ласкавче наш, Денисе пресвятий,
Що свідком був баталії страшній,
Дай музі скромній соколині крила,
Щоб розказать, що дівчина вчинила!
Найперше подив охопив її:
«Святий Денисе, — закричала Діва, —
Мій обладунок! О! Скарби мої
Прикрашують це тіло нечестиве!
Так! Мій шолом! Мій панцир! Дивина!»
Таки не помилилася вона:
З Агнеси, бачте, що вояцьку справу
Замісто сукні мусила надіть,
Шандос ізняв усе те вельми жваво,
Аби своє бажання вдовольнить.
Ісак Вортон, слуга його комонний,
Нагяг на себе одяг пишнодзвонний.
О Жанно д’Арк, о цвіте героїнь,
Ти билася за богоданну зброю,
За короля з лілеєю ясною,
За честь і славу попраних святинь
I за черниць, що шанувати треба,
Бо сам Денис благословляв їх з неба.
Тепер він обіч дівчини стоїть
І дивиться у захваті святому,
Як меч її то власний щит крушить,
То креше іскри з власного шолому.
В глибинах Етни, в кузні тій страшній,
Де служники Вулканові працюють,
Буває блиск і гамір не такий,
Коли вони прискорено лаштують
Тяжку гармату богові громів,
Що хоче людям появить свій гнів.
Англієць гордий в панцирі чужому
Ступив назад, — великий подив мав,
Що сотворінню гарному такому
Під лють таку нечувану підпав.
Не міг свою він піднести правицю
На невідому голу войовницю,
Лиш боронився та на посміх брав
Її одвагу й смертоносну крицю.
Святий Георгій в Божому саду,
Прогавивши Дениса на біду,
Зметикував, що наш патрон ласкавий
Далеко десь людські боронить справи...
Туди й сюди метнувсь по небесах
Георгій — ні! Дениса й слід прочах!
Тоді сідлать він каже без вагання
Коня свого, відомого з Писання2.
Кінь перед ним, Георгій бистро сів,
Узяв меча і ратище вхопив
Та й лине прудко в простір неоглядний,
Де з-поміж смертних не бував ще жадний,
У те безмір’я дивно-осяйне,
Яке крутиться змушував Рене,
В часток бурхливих незмірянне поле,
Яких ніхто не бачив і ніколи,
У сфери ті, що мрійник їм Ньютон
Крутитись вічно вигадав закон 3
Без компаса й проводиря міцного
Круг порожнечі, отже круг нічого.
Святу Георгій відчувавши лють,
Перелетів за хвилю довгу путь
І опинивсь на берегах Луари,
Де сам Денис лічив дзвінкі удари.
Так бачать люди в темряві нічній
З хвостом огнистим золоту комету,
Що іскри розсипає серед лету
I навіває страх юрбі земній,
Самому папі, королям на тронах,
Віщуючи нестачу в виногронах.
Побачивши Дениса здалеки,
Махнув Георгій з правої руки
Блискучим списом, поборотись радий,
І закричав, неначе з Іліади4:
«Денисе кволий, у сварках меткий,
Лякливий оборонче боягузів!
Своїх нікчемних тішачи французів,
Утік ти, щоб народ окривдить мій!
Як? Проти Бога ти стаєш до бою
З ослом своїм та дівчини рукою?
Чи ти не знав, що як прибуду я,
То згинеш ти і Франція твоя?
Мечем своїм я відітну, Денисе,
Голівку зле приліплену твою,
І понесеш ти власний череп лисий,
І врадуєш парафію свою,
Помандрувавши до Парижа вдруге,
Де празник твій святкують ледацюги,
І там простолюд будеш дивувать:
Себе в уста самого цілувать».