Денис тоді, до неба руки знявши,
Почтиво і шляхетно відповів:
«О брате мій, шаноби гідний! Завше
Без роздуму вдаєшся ти у гнів!
Відколи в небі стрівся я з тобою,
Ти тільки й дишеш злістю та пихою.
Подумай сам: чи личить нам, святим,
Кого навикли люди шанувати,
Неславитися розбратом лихим,
Ганебний приклад націям давати?
Святі британські! Чи не годі вам
Чинить гризнею прикрість небесам?
Англійці, в колотнечі знавіснілі!
Ви Богові давно уже немилі,
I скоро він — згадаєте мене —
Святих англійських з раю прожене.
Георгію, бридкої гідний слави,
Що за народ змагаєшся кривавий,
Облиш мене, щоб супокійно міг
Французів боронити я своїх!»
Од гніву хвиля залила червона
Георгієві гордовитий вид,
Поглянув він на Франції патрона
І здумав, що лякливий, як ворона,
І до борні не здатен зовсім дід.
Мов яструб той на голуба в повітрі,
На ворога свого він налетів;
Денис назад, — а в голові прехитрій
План оборони в той же час наспів.
Тож голосно крилатого осла він
Свойого кличе, що повсюди славен,
«Сюди, — гукає, — вірний осле мій,
Рятуй, загину!» — В халепі страшній
Забув Денис про істину відому,
Що неможливо згинути святому.
Осел, покірний панові свойому,
З Італії тоді якраз вертав
(Про це я читачам уже казав).
Денисові він підставляє спину,
Той скочив прудко на свою тварину
І, чуючи хоробрості приплив,
Меча моторно на землі вхопив,
Що коло бритта вбитого валявся,
І з ворогом у лютім герці стявся.
Три рази б’є Георгій поряду
В ту голову, що знала вже біду,
Але Денис удари відбиває
І зброї тиск бурхливий наміряє
На вершника з баским його конем.
Пружиста криця бризкає вогнем,
Блищать мечі, здійнявши веремію,
Обидва прагнуть влучити то в шию,
То в груди, то у святості вінець,
То в місце, що назвати навпростець
Не зважусь я, хоча назвать умію.
Дедалі кожен паленів борець,
Хитався долі темний рішенець,
Аж тут осел озвався довгокрилий —
Ревнув баса, аж вуха заболіли.
Здригнулась неба глибочінь ясна
I по гаях озвалася луна.
Тоді ж ото підступною рукою
Георгієві, славному герою,
Святого носа відрубав Денис,
І геть кривавий покотився ніс5.
Георгій, хоч без носа, та завзятий,
Не забарив жорстокої відплати,
Він забожився (лихо чи добро —
Англієць завжди скаже вам: їй-богу)
I те відсік у ворога свойого,
Що Малхові святий одтяв Петро.
Картина ця, осла деручі крики,
І стук мечів, і галас превеликий
Посіяли тривогу в небесах.
Крізь Божу браму, наче дивний птах,
Архангел грізний вилетів, Гаврило,
Він у просторах лине бистрокрило,
Лозину ту тримаючи в руці,
Що виросла на Нілові-ріці,
А Моїсей узяв її в правицю,
Коли топив царя та колісницю
І рать ворожу в глибині морській.
«Це що таке? — гукнув він. — У гидкій
Борні стялися два отці шановні,
Як діти праху, ниці та гріховні?
Лишіть, лишіте дурням та жінкам
Ці пристрасті, — вони не личать вам!
Облиште смертним це ганебне діло —
Калічити один одному тіло,
Рубать носи, роковані на смерть!
Безсмертя чашу, виповнену вщерть,
Вам подано у небі не для того!
Ніс! Вухо! Та побійтеся ж ви Бога!
Вам казано людський гасити гнів
І злагоду та спокій засівати,
А ви, ви для якихось королів
Роздмухуєте полум’я прокляте?
Чи з небом попрощайтеся святим,
А чи словам скорітеся моїм!
Хай буде мир! Георгію! Ану-бо,
Візьміть це вухо лагідненько й любо,
Денисові подайте. А Денис
Одрубаний нехай подасть вам ніс —
І все на місце вернеться належне».
Денис тоді склонився обережний
І носа супротивцеві подав.
Денисові подав Георгій вухо,
І кожен з них «Хай славиться» шептав
Гаврилові, благого повен духу.
На місці вухо; зчервонілий ніс
Там, де годиться, тобто серед виду
Без жодного утруднення приріс;
Спинилась кров, од ран немає й сліду...
Таке-то тіло сильне та міцне
Святим дає приречення ясне.