1. Главная
  2. Книги
  3. Вольтер
  4. Орлеанська діва
  5. Страница 45
Выбрать главу
Тоді Гаврило президентським тоном Обнятися наказує бійцям; Денис, христовим пройнятий законом, Обійми перший простягає сам. Але Георгій, хоч і теж скорився, Мурмоче: «Ще помщусь, як не помстився!» По тих обіймах Гавриїл узяв Святих за руки, тихих та слухняних, І з ними в небеса попрямував, Де ллється нектар для гостей жаданих.
Читачу, головою не хитай: Чи то ж не так під стіни Іліона Боги злітали, роз’ярілі вкрай, — Нелюбим жах, а любим оборона? Або згадайте, як старий Мільтон Нам ангелів малює легіон6, Що небо синє кров’ю заливають, Стрясають світом, горами вергають І — найдивніше — гучно б’ють з гармат! Адже й Михайло, Гавриїлів брат, Колись із сатаною борюкався!.. Тож зовсім ти даремне здивувався, Що у Дениса з Юрієм святим Дійшло до бійки на кону земнім.
У небі мир і спокій розіллявся, Та не було спокою на землі, Де за корону бились королі, Де добрий Карл, що до кохання вдався, За милою своєю побивався. Одважна Жанна зброю піднесла І тне Вортона в теє грішне тіло, Що на блюзнірство піднялося сміло... Той пада... Кров із рани потекла, А дух його у безвість одлітає І всіх святих навсебіч проклинає.
Черниці всі, побачивши в ногах У героїні труп його кривавий, Побожним ходом проказали «Ave» І додали: «Ти справедливий шлях Обрала, Діво, для свого удару: Хто чим грішив, на тім прийняв і кару».
Благочестива Ребонді-сестра, Зґвалтована у вівтарі святому, По кривдникові плаче молодому Та молиться, та скоса позира На те, що бритт згубив уже навіки: «Ой гріх же, гріх! Та ще який великий!»

Пісня дванадцята

Монроз убиває сповідача. Карл знаходить Агнесу, що розважалася з Монрозом у Кютандровім замку.
Я обіцяв покинути розмови Про се, про те, найбільше про мораль, —
Та що робити з тим божком любові? Зворушуючи радощі й печаль, Заводить він, примхливий, балакучий, На манівці перо моє скрипуче. Дівчата, дами, вдови молоді, Кого під прапор пишний він єднає І милих обирати дозволяє, — Признайтеся: що вам бува тоді, Коли два хлопці, рівні і красою, І вдачею, й будовою міцною, Лицяються однаково до вас, До раювання надять повсякчас, І що один, те й другий вам шепоче? Тяжке тоді становище жіноче? До речі б тут історія була З дитинства нам відомого осла. Дві в’язки сіна, цілковито схожі, Покладено йому при огорожі, Обабіч морди, в відстані одній. Не знаючи, котру обрать, якій Для снідання з них перевагу дати, Від голоду сконав мудрець вухатий. Ой, стережіться, щоб філософ цей Взірцем не став недобрим перед вами! Коли обидва красні для очей, Того й того кохайте, любі дами. За кілька гін од монастирських брам, Що ними хижі увійшли блюзніри, А дівчина, підпора трону й віри, Їх заплатити змусила життям, Був замок гарний, з баштами, з садами, З мостом підйомним. Сяючи квітками, Зміястий, чистий, голубий канал Оточував його високий вал І розбивався в сотнях водограїв. Там жив, під захистом сільських звичаїв, Барон Кютандр, підтоптаний дідок, Усякого в свій затишний куток Він закликає, ймення не питавши: Француз, англієць, турок чи чернець, І гордий принц, і дівчина, й стрілець У нього можуть відпочити завше. Але свою фантазію барон Плекає кожний. В цього був закон, — Не знати, для якої вже користі, — Гостей приймати числа лиш паристі. Отож прибуде двійко мандрівців — Усе гаразд. Але біда одному: Його не пустять; голод, спеку, втому Він терпить день, а може, й кілька днів, Зігнувшися, як той жебрак чи злодій, Допоки хтось не стане у пригоді, Щоб вийшло те довершене число, З якого в світі все живе пішло. Туди ж ото, відбивши в день щасливий Дзвінкий шолом та панцир брязкотливий, Потужна Діва на ніч прибула З Агнесою. А доля прирекла, Щоб сповідач, чернець той нечестивий, Що на Агнесу звів свій погляд хтивий І з нею щастя навіть був досяг, Туди ж таки прийшов по їх слідах, Як хижий вовк, що під зубами чує Ягниці вовну теплу й запашну, Коло хліва никає та пантрує І рветься перескочити стіну, Так сповідач, палаючи з бажання, Що в тілі гонить бунтівливу кров, Вернути прагнув теє раювання І любу здобич ухопити знов. Він стукає, він дзвонить, він гукає, На нього з замка челядь виглядає. Та як один, без пари він прибув, То міст підйомний затремтів, загув, Піднісся вгору — і лишив бідаху Стояти безпорадно серед шляху. Блюзнірська лайка — дивного нема! — Із уст у нього вирвалась сама. Він до мостин простяг жадібні руки, Хотів кричати, — занімів од муки. Як ласий кіт, по ринві деручись, На голубник жадібно позирає, Шкребеться, стінку лапою торкає І птиць, що так принадливо вились, Немовби ворога свого дражнили, Хоч близько — досягти не має сили, — Так наш чернець стояв ні в сих, ні в тих. Аж тут зненацька між дерев густих З’явилась постать красня молодого. Обличчя біле, чорні брови в нього, І кучері, і юний блиск очей, Усе дарунки чудотворних фей. Здавалося — це сам Амур крилатий... Це був Монроз, щоб коротко сказати. Загублену шукаючи любов, У монастир жіночий він зайшов, Чуттям туди скерований правдивим, І сестрам видалось благочестивим, Що з неба то сам вождь Господніх сил Злетів до них — архангел Гавриїл. Усі вони, як рози, зчервоніли, Подумавши: «Чому ж то, Боже милий. Він не прибув під ту годину й час, Коли навсуміш ґвалтували нас?» Усі круг нього в коло згуртувались, Питали, щебетали, дивувались, Коли ж почули, хто він, що і як, За ким пішов у небезпечні мандри, — Дали коня баского, щоб юнак Без перепон добувся до Кютандра.
~ 45 ~