Кого ж він біля замку зустріча?
Гидкого, як мара, сповідача!
Скипів юнак: «А, Вельзевулів сину!
Це знову ти! Шандосом присягнусь,
Красунею, що я на ню молюсь, —
Тепер не утечеш ти від загину!
Прийшов тобі без сповіді кінець!»
На теє слово вихопив чернець
Пістоля нетерплячою рукою1,
Натиснув цингля... Постріл загримів,
І куля невидимою тропою
Полинула в зелену даль гаїв,
Монроза диким приглушивши свистом...
Стрілецьким піп не відзначався хистом...
Паж виміряв, ударив — і в чоло,
Де стільки темних пристрастей жило,
Свинець пройшов, і бризнув струмінь крові.
Упав монах, а красень молодий
По перемозі радісній такій
Відчув до нього жалощі раптові.
«Звернись тепер, — він мовив, — до небес,
Скажи Те deum. Ти прожив, як пес,
Принаймні хоч умри християнином.
Покайся швидше перед Божим сином,
Промов амінь і Богу дух віддай...»
«Ні, — каже той, — до чорта йду. Прощай».
Сказав, умер — і в пекла глибочини
Душа його, гріхами чорна, лине2.
В той час, коли потвора та страшна
До грішників рокованих летіла,
Де грів уже пательню Сатана, —
Наш добрий Карл, в якого панна мила
Стояла в запечалених очах,
По світлої Луари берегах
З духівником у парі проходжався.
Учений доктор, що йому король
Духівника призначив славну роль,
В суворість марну зовсім не вдавався
I, важачи на терезах хистких
Добро і зло, ясні чесноти й гріх,
До неба вів приємними шляхами
Монарха з запальними почуттями.
Ласкавий, добрий, лагідний в речах,
На все дививсь він мудро та зичливо,
І лестощі солодкі на устах
Всіх огрівали рівно й справедливо.
Домініканський орден пресвятий
Благословив колись його для праці,
І вирушив на подвиг він земний
Під іменем чудовим: Боніфацій.
Він королеві грішному казав:
«Як жаль мені, що гріх вас обійняв!
Як жаль, що душу плоть перемагає!
Агнеси чар, такий бажаний вам,
Не до вподоби правим небесам,
Та легко Бог заблудлим вибачає.
Аврама патріарха ми візьмім:
Таж він колись, не бувши молодим,
Злюбив принади гожої Агарі
І з нею мав солодку втіху в парі,
Хоч тим навіяв гнів чималий Сарі.
До Якова вечірньої пори
Ввійшли в намет, як жони, дві сестри,
Всі патріархи — визнати годиться —
Любові знали ніжні таємниці.
Старий Вооз на ложе престаре
Стареньку Руф опісля жнив бере.
То мало, що Вірсавію прекрасну
Любив Давид на спаді літ своїх, —
Красуню не одну він любострасну
Приберігав для радощів земних.
А син його, густої власник гриви,
Що добре вмів орудувать мечем,
Якогось дня, веселий та щасливий,
Промацав пильно батьківський гарем.
Як Соломона візьмемо до тями, —
Що ж? Цей оракул для племен людських,
Цар над царів, мудрець над мудрецями,
Був також і зальотник над усіх.
Коли йдете ви їхньою тропою,
Не бійтеся, любіть, королю, всмак:
Гріхи, якими проступивсь юнак,
Замолить старість, мудра сивизною».