«Ох, — мовив Карл на сумовитий тон. —
Я — то одно, річ інша — Соломон!
Щоб гнати геть думки тяжкі й скорботні,
Він полюбовниць мав собі три сотні3.
А я — одну... Ох! Жодної тепер!»
І вінценосців голос тут завмер,
На ніс йому сльоза гаряча впала...
Зненацька там, де річка завертала,
З’явився вершник на коні баскім,
В плащі червонім, з черевом товстим.
То був Бонно. Відома річ, панове:
Для серця, наболілого з любові,
Найбільша втіха під розлуки час
Людину стріти, від якої в нас
Нема секретів. — «Гей! — гукнув завзятий
Король французький, — постривай-но, брате!
Відкіль несе тебе нечистий дух?
Де, як Агнеса, мій найкращий друг?
Які краї прикрасила своїми
Палкими, променистими очима?
Ну ж, говори, кажи, відповідай!»
На цих питань шалений водограй
Товстун Бонно розказує поволі,
Як кухаря виконував він ролю,
Як хитрощами від Шандоса втік,
Коли зчинився войовничий крик,
Як слід Агнесин наче в морі зник...
З оповідання з’ясувалось того
Усе, що знав він, — він не знав нічого.
Не відав він, що підлий сповідач
Агнесу взяв, не важачи на плач,
Не чув ні про Монрозове лицяння,
Ні про черниць невинних ґвалтування.
Тож по згадках, по скаргах голосних,
Коли англійців проклято сваволю
Та невблаганну і жорстоку долю,
Опанував ще більший смуток їх.
Стояла ніч у тиші згоди й миру;
Скотився Віз небесний до надиру4,
І якобінець так до короля
Промовив: «Гляньте: спить уся земля,
Щоб свіжою прокинутися вранці.
Тепер усі — і королі, й коханці
Одної мають прагнути мети:
Вечерю й постіль, пане мій, знайти».
Гіркими ще охоплений думками,
Стискає інохідця острогами
Наш добрий Карл; ті два — услід за ним,
І перед замком стали всі міцним.
Монроз, убивши бестію лукаву
І теплий труп закинувши в канаву,
Стояв, дивився на підйомний міст
І думав: «Нащо й молодість, і хист,
Як цю споруду піднято високо,
Як зуб не візьме, хоч і бачить око!»
Коли ж побачив трьох він мандрівців,
То з радості всім тілом затремтів,
Підбіг до них, склонився вельми зграбно,
І хоч імення справжнє потаїв,
А також пал, що в глибині горів,
Та поведінку мав таку привабну,
Що Карлів сум під ту хвилину зник,
Немов питва живущого він випив,
А Боніфацій, мудрий духівник,
Пажа по щічці молодій потріпав.
Отож паристе дібрано число.
Спорудження здригнулось, загуло,
Спустився міст на довгих деревинах —
І загриміли коні по мостинах.
Товстий Бонно, звичайно, навпростець
Потяг до кухні з голосним сопінням,
Шукаючи наїдку; а чернець
Звернувсь до Бога в стилі старовиннім.
Король, назвавшись прибраним ім’ям,
Пішов з Кютандром домовлятись сам.
Барон його вітає дуже гречно,
Радіючи прибулому сердечно,
І покій щонайкращий віддає.
У сумування вдавшися своє,
Не зна король, що тут же, за стіною,
Агнеса спить, підпершися рукою.
Монрозові на краще повелось:
Він у хлопчини випитав малого
До скарбу найлюбішого дорогу,
І серце задрижало, зайнялось.
Немов той кіт, неситими очима
Уздрівши мишку, сховану в імлі,
Іде тихенько кроками дрібними
І ніби прилягає до землі,
Щоб, наче грім, на любу впасти здобич, —
Так паж, дізнавшись, що кохана обіч,
Навшпиньки, по-злодійському ступав,
Балансував і віддих тамував.
Агнесо! Вже в покої він твойому!
Не так огонь охоплює солому,
Не так по листю вітер пробіга,
Як запалила разом їх жага.
Навколішки Монроз упав щасливий
До ліжка на золочених стовпцях,
Де тіло полюбовниці вродливе,
Розкидавшись, лежало у шовках.
Слів не було, та й де вже там розмова,
Коли бажання хвиля пречудова
Все залила! Цілунок вогняний
Уста їм злив, немов квітки рожані,
І душі їхні, збезуміло п’яні,
В очах одбився запал молодий,
Язик діткнувся язика крізь зуби...
Яке ж було то красномовство любе!
Прелюдіє солодкого злиття,
Коли від щастя хочеться умерти,
Дуете найніжнішого чуття, —
Ох! що то буде з вашого концерту?
Агнеса нетерплива помогла
Зірвати одяг юному пажеві,
І всі покрови геть як є стягла,
Вертаючись у ті часи рожеві,
Коли всі люди, голі, як боги,
Не знали шат докучної ваги.
О небо, хто це? Чи з Зефіром Флора?
Чи це Псіхея та пустун Ерот?
Чи з Кіпру це богиня яснозора
Вдвох з Адонісом завітала в грот
І руки для обіймів простягає,
Хоч грізний Марс від ревнощів зітхає?