Орлеанська діва

Наш Марс, король французької землі,
З товстим Бонно зітхає при столі,
У муках їсть і в розпачі п’є вина.
Прислужник, балакливий, як дитина,
Його високість мавши звеселить5,
Шепнув йому, що дві красуні спить
У зáмку, що одна із них чорнява,
Статурна, горда, запальна та брава,
А друга — ніжна, як лілеї цвіт,
Блакитноока, злагода й привіт.
Здригнувся Карл, таку почувши мову.
Розповідать він каже знову й знову,
Які в білявки очі, ніс, уста...
Про найдрібніші риски він пита,
Про голос, про шляхетну поведінку...
Так, то вона! Не час для відпочинку!
«Іду, Бонно! Добраніч!» — і пішов
Король туди, де жде його любов,
Не дуже-то додержуючи тиші:
В цих справах вінценосці сміливіші.
Агнеси він вигукує ім’я,
Вона почула... доленько моя!
Тремтить у ліжку сполотніла пара:
Що тут робити, щоб минула кара?
Метнувся бистро Альбіона син:
Була немовби шафа під стіною
Для ніби б кишенькового налою,
Де за дешеву плату капуцин6
Міг помолитись за життя чи впокій.
Там малося в заглибині широкій
Поставити святого, певна річ,
Та статуї ще, мабуть, не добрали.
Монроз — туди. Серпанки закривали
Те місце, а до того й темна ніч.
Наш паж без шароварів, без камзола
Там притулився, як святиня гола.
Тимчасом Карл руками обвива
Коханки шию, і сміється й плаче,
І хоче поновити всі права
Закоханих, а королів найпаче.
На теє паж здригається від мук,
Щось зачепив, лунає грюк і стук...
Король підбіг, лапнув його рукою
І скрикнув: «О Франциску пресвятий!
Святий Жермоне! Чорте з сатаною!..»
Він ревнощі і страх відчув такий,
Що у тривозі відірвав серпанок...
Агнеси нещасливої коханок,
Природи найлюбішеє дитя,
Злякавшися за честь і за життя,
Від сорому являє королеві
Ті молоді округлості рожеві,
Що Цезар їх, мов сорому й не мав,
Стрункому Нікомеду показав7,
Частину ту, яку в Гефестіона
Цар Олександр понад усе любив,
Що Адріан окрасу Пантеона
Із неї, повен захвату, зробив...8
Ох, що й казати! Золота корона
Гріха не відганяє від царів!
Тепер згадай, читачу мій ласкавий,
Як Жанна, повна гордим почуттям,
Лілеї три, знак Франції та слави,
Намалювала чітко саме там,
Де у пажа розпочинались ноги.
На цю картину з подиву й тривоги
Гукає Карл: «О Боже, борони!
Це витівки самого Сатани!»
Агнеса люба в каятті, в одчаї,
Таке почувши, нагло зомліває,
А вінценосець: «Гей, сюди, сюди!
Сам чорт сховавсь у милої моєї!»
Тут Боніфацій надбіга блідий,
Од страви відірвавшися своєї,
Товстий Бонно аж падає, біжить...
Прокинулась і Жанна войовнича.
Бере меча, свою одвагу кличе,
Готова завжди ворога крушить...
Лише Кютандр, хазяїн в тій господі,
Хропе собі, що й розбудити годі.