Була пора, що любо надить очі,
Коли блискуче сонце в небесах,
Без поспіху верстаючи свій шлях,
Для дня години забирає в ночі
І наші виноградники й лани
Привітно огляда з височини.
Твоє це свято, наш великий Жане1,
Ораторе в пустелі кам’яній,
Що кликав люд, святої повен шани,
Рівнять дороги радості новій!
Тобі, предтечо, мій уклін низький!
А другий Жан, як каже віршописець,
Удвох з Астольфом мандрував на Місяць
I розум паладинові вернув,
Що Анжеліці завжди вірний був2.
Верни й мені, ласкавий Жане другий!
Таж ти тому співцеві помагав,
Який під хвилю роздуму чи туги
Сеньйорство у Феррарі звеселяв,
І вибачив йому ти без вагання
До тебе надто сміливі звертання.
Стань же в пригоді, батьку, і мені!
Тепер-бо, бачиш, мудреці земні
Причіпливіші та й дурніші просто,
Ніж це було під ті великі дні,
Коли свій край уславив Аріосто.
Дай оборону від голів гризьких,
Легких писань огудників тяжких.
Хоч теревень веселих плетениця
Тут читачеві розмаїтить шлях, —
Та зовсім я поважний, де годиться,
Нудьги лиш уникаю в цих піснях.
Води ж пером, щоб я твойого брата,
Дениса міг достойно вихваляти.
Зачувши галас, Жанна молода
У слухове віконце вигляда
І в парку бачить вояків блискучих
З красунями на скакунах могучих
І юних зброєносців біля них
З приладдям до збіговин бойових.
Там сто щитів під місячним промінням
Полискувало дорогим камінням,
Шоломів сотня грала, як вогні,
Підносилися ратища міцні,
Списи горіли свічами ясними,
Прикрашені стьожками золотими.
Це бачивши, хоробра з Домремі
Подумала, що то під замком бритти,
Та помилилась в місячній півтьмі.
Війна — не жарт, і легко тут згубити
Правдиву нитку, а святий Денис
Не завжди вчасно допомогу ніс.
То не орда англійців беззаконна
Опала замок мирного барона, —
То Дюнуа, вояк над вояків,
Друг нашій Жанні, пострах ворогів,
То Ля Трімуйль і Доротея гожа.
Вона цвіла, як на городі рожа,
До щастя досить маючи причин:
Таж мандрував із нею разом він,
Він, Ля Трімуйль, що честь його провадить,
А чар жіночий і лоскоче, й надить!
З ним разом не боїться вже вона,
Що скаже інквізиція страшна.
Загін паристий в’їхав дуже просто,
З підйомного скориставшися мосту, —
А Жанна, уявивши ворогів,
Біжить з мечем. Король наш закипів
І кинувся без роздуму за нею,
Пажа лишивши з любкою своєю.
Монрозе! Більше щастя ти зазнав,
Ніж королі у світі найможніші,
І дяку з серця щирого послав
Святому, що тобі рятунок дав,
Завчасно не поставлений до ніші.
Почав ти одягатися мерщій,
Тобі Агнеса ревно помагала,
Та ніжна ручка у роботі цій
І не туди, де треба, потрапляла:
Які ж то поцілунки запашні
Дістав Монроз у любій метушні!
Одягнений, він чув і крізь одежу
Бажань її розбурхану пожежу!..
До парку він, а добрий духівник,
Услід йому поглянувши, зітхає:
Вродливий, граціозний молодик
Благочестиве серце розважає.
Агнеса чепуриться, до ладу
Доводить личко, зачіску, ходу,
А Боніфацій королеві каже,
Що в ніші був не спокуситель вражий,
А з неба доброчинний посланець,
Який віщує боротьбі кінець
І Карлові жадану перемогу;
Хоч трохи і дивуючися з того.
Повірив Карл, бо вірити хотів.
Сувора Жанна мову підхопила
І кличе короля до вояків,
Яким терпіти вже, мовляв, несила.
«Рушаймо! — каже. — Нам Господь велить
Війська з’єднати, ворога розбить!»
Захоплені, радіючи душею,
Пан Дюнуа з Трімуйлем запальним
Перед монархом клоняться своїм,
Підводять яснолицю Доротею,
І разом, войовничою сім’єю
Виходить за ворота ескадрон,
А вслід киває лагідний барон.
Небесним силам, певне, до вподоби
Сердечні наші споглядать хвороби;
Вони дивились пильно на вояк,
Що й любощів солодкий знали смак.
Шляхетний Карл з Агнеси молодої
Закоханого ока не спуска,
Вона ж, на доказ вірності палкої,
Зітхає, руку Карлові стиска,
А все-таки — ах, серце малосиле! —
Знай дивиться, де їде хлопчик милий.