Шепоче молитви подорожан,
Псалми співає духівник ласкавий,
Та скоса погляд кидає цікавий
То на Агнеси ніженьку чи стан,
То на пажа, якого так він любить,
Що в требнику рядки й сторінки губить.
Одягнений у злото та єдваб,
Володар слави і любові раб,
Трімуйль гарцює обіч Доротеї,
Що серце п’яне з радощів у неї,
Що зве його визвольником своїм,
Кумиром, щастям, скарбом дорогим,
А він їй каже: «По війні жорстокій
В моїй господі ми знайдемо спокій,
І мило серцю бачити мету —
Кохання обопільне в Пуату».
Завзята Жанна в амазонськім строї,
У шапочці зеленій над чолом,
Оздобленій і павиним пером,
І сяйвом заполочі золотої,
Сиділа міцно тілом кремезним
На вухані окриленім своїм,
З монархом про походи розмовляла,
А потайки по Дюнуа зітхала:
Щоразу спомин серце хвилював
Про час, як він голісінький стояв.
Із бородою, наче в патріарха,
Позаду їхав огрядний Бонно,
Слуга достойний славного монарха.
Він і старе, додержане вино,
І запашні паштети, і ковбаси,
І всяких печив та курчат запаси,
Далекосяглий у таких речах,
Дбайливо віз на сильних двох ослах.
Аж тут Шандос (він скрізь пажа свойого,
Сорель Агнесу всюди він шукав)
Тропу героям нашим перетяв,
Із гаю раптом вирнувши густого.
Шкода й казати, що у нього теж
Англійців був на сотню душ кортеж,
Та не було там ні грудей звабливих,
Ані очей лукаво-пустотливих.
«А! — крикнув він. — Французи запальні!
Нарешті ви попалися мені,
А з вами ще й розкішні три красуні!
Гаразд! Покаже поєдинок нам,
Хто з нас миліший небу та фортуні
І краще вміє важити життям.
Виходьте, хто найдужчий поміж вами!
Котрий поборе списом чи мечем,
Того ми в згоді спільній назовем
Володарем із трьох одної дами».
На циніка узяв монарха гнів,
Він списа, він меча свого вхопив,
А Дюнуа: «Королю! Не годиться!
Зухвалого моя поб’є правиця!»
Та Ля Трімуйль його спиняє: «Ні,
Як битися, то, певна річ, мені!»
Тоді Бонно: «З вас кожен має право, —
Хай жереб вам складну розв’яже справу».
І дійсно, під гомерівську добу
За жеребком ішли на боротьбу.
Та є й тепер республіки на світі,
Де вояки й вельможі знамениті,
В змаганні ставши на непевний шлях,
Ворожать дуже вдало на костях3.
Коли б мені подарували люди,
Я б розказав у повісті своїй,
Що тим же самим способом від Юди
Тепленьке місце перейняв Матвій.
Бонно з сопінням добува шкатулу,
Пускає кості у танець легкий,
А з неба те спостерігає чуло
Денис, наш охоронець пресвятий.
Нехай здається — випадок сліпує,
Але Денис тим випадком керує,
І долі вирок Жанні випада,
Як віддарунок Боговій обранці
За той ганебний виграш францисканця,
Коли заснула Діва молода.
Король благословляє войовницю,
Вона швиденько за кущі біжить,
Щоб скинути корсета і спідницю,
Священний обладунок щоб надіть
(Його прислужник на руках держить),
Вдяглася хутко, на осла сідає,
Що жоден з ним не порівнявся б кінь,
І мучениць із Кельна призиває,
Дівочності високих героїнь4.
А Жан Шандос такий невіра вдався,
Що ні до кого в бої не звертався.
І виїжджає проти Жанни Жан,
Хоробрістю одно на одне схожі.
Осел і кінь метнулися, ворожі,
Як блискавка, прорізавши туман.
Розбіглися, ударились лобами,
Креснули з криці іскри вогняні,
І кров червона довгими струмками
Стікає по могутньому коні.
В гаях, на полі відляски озвались,
Перекотились вдалині, як грім,
І вершники у сідлах захитались,
Одкинуті ударом тим страшним.
Дві кульки так, що діти їх пускають,
Високо розгойдавши на нитках,
Стрічаються, відскакують, плигають,
Знов падають, аж миготить в очах,
І плющаться у зіткненні свойому,
Ваги набравши в розмаху страшному.
Британці й галли молять всіх святих
За воїнів і звірів їх баских.
Та дівчина, хоч кремезна, нівроку,
Будову мала не таку широку,
Ніжніше тіло, м’язи і кістяк,
Ніж пан Шандос, гартований вояк.
Не помогла ні спритність, ні одвага.
Тож по одному з голосних спіткань
Хибнулася їздецька рівновага,
А тут ще гопки мудрий став ухань, —
І навзнаки, як дівчині й годиться,
На землю впала гожа войовниця.