Шандос гадав, що перед ним лежить
Хоч сам король, хоч Дюнуа в ту мить.
Підбіг, зірвав шолома переможно, —
І враз на нього дивляться тривожно
Довгасті очі, ніби два огні.
Він панцира шнурівки рве міцні
І бачить — о предиво! сили Божі! —
Як дві сестри, одна з одною схожі,
Дівочі перса, круглі та гладкі,
Пружисті, повні, в лініях стрімкі,
З рожевими, як пелюстки, сосками.
Уперше тут з побожними словами
Звернувсь до неба сміливий вояк
На знак подяки і шаноби знак.
«Вона моя, французька Незайманка! —
Гукає він: — Оце-то пишна бранка!
На цю красуню, з нею в боротьбі,
Подвійне право я здобув собі.
Святий Денисе, гнівайся тепера, —
За мене Марс, а також і Венера!»
Тоді його конюший: «Закріпіть,
Мілорде, цю велику перемогу!
Нехай собі товстий Лурді кричить,
Що це дівоцтво — дар самому богу,
Паладіум троянців запальних,
Латинців щит, що з неба впав до них5;
Це знак — він каже — можності і слави;
Це орифлама. Тож візьміть її!»
«Візьму! — Шандос одповідає бравий, —
Любов і честь — от виграші мої!»
Безсила Жанна слухає в одчаї
Ту мову — і молитви огняні
Денисові святому посилає.
Пан Дюнуа не всидить на коні,
Спинити хоче безсоромний вчинок,
Та ба! відбувся чесно поєдинок,
І хоч огидний недруг поборов,
А треба всіх додержувать умов.
Киваючи сумною головою
І вуха опустивши мимохіть,
Святий осел з печаллю та журбою
На Жана-переможника зорить.
Він затаїв до Діви-войовниці
Любов з таким глибоким почуттям,
Тонку і делікатну, що навчиться
Всім іншим би не вадило ослам.
Шандоса чує мудрий Боніфацій
І думає: «Шкода моїх орацій,
Коли наш Карл, дитятко запальне,
Щоб славу батьківщини уквітчати,
Що тут каляє той невіглас клятий,
З Агнесою те саме розпочне,
А Ля Трімуйль, наслідувати радий,
На Доротеї кинеться принади!»
Тож під крислатий дуб він підійшов
І стиха міркувати починає.
Яку натуру має та любов,
Що любострастям дехто називає.
У розгляданні цілей і причин
Видовище побачив дивне він,
До візії пророцької подібне,
Що бачив Яків, торгувати здібний,
Котрий за юшку сочевичну взяв
Дар першості, хоч першим був Ісав6.
Раз над Євфратом — Божі таємниці —
Йому приснилось, паслися ягниці,
На них стрибали хтиві барани, —
І зовсім не перечили вони!
Тож і чернець духовними очима
Картину вельми схожу споглядав —
І впевнювався, що ділами цими
Ніхто з царів земних не гидував.
Проходили гірляндою живою
Жінки й дівчата, що красу свою
В борні солодкій узяли за зброю
І велетнів змагали у бою.
Герої йшли на їх вогонь без тями,
Патоськими закуті кайданами.
Так на весні, коли легкий Зефір
Та Флора пишна все візьмуть в обладу,
Барвиста птиця і могутній звір
П’яніють од кохання, як од чаду,
Метелики цілують на квітках
Один одного, і самі мов квіти,
І з левом зустрічається в кущах
Левиця горда зовсім не сердито.
Привидівся йому король Франциск,
Що з Анною де-Пісселе стрункою7
На ложі радісного неспокою
Красунь павійських забуває тиск.
І Карл устав перед очима П’ятий,
Що горді лаври з миртами з’єднав
І разом двох, щоб не було утрати,
Фламандку й мавританку пригортав.
Які монархи, Боже! А дістали
Хвороб тяжких тим саме, що кохали!
Приваблива Діана Пуатьє8
Харит ласкавих радує, зомліла,
I Генріхові Другому дає
Солодкий дар голубленого тіла.
Не знаючи, де пустощів межа,
Клорісу Генріх забуває Третій
В обіймах елегантного пажа,
Байдужий, чи лишиться це в секреті9.
Та хто з тобою порівнятись міг,
О Борджа, папо Олександре Шостий!
То без тіари, танучи від млості,
Ваноцці ти схиляєшся до ніг10
І з нею вдвох сім’ю чималу твориш,
То у любовнім поєдинку бореш
Лукрецію, свою ж таки дочку.
А ви, що славу маєте дзвінку,
Ти, Павле Третій, ти, Десятий Леве!
Усі вам поступились королі, —
Лише беарнець, рицар мій сталевий,
Що Лігу змів підступницьку з землі,
На більшу заслуговує пошану.
Цілуючи д’Естре свою кохану11,
Він тут ще більших успіхів досяг,
Аніж у раді судній та в боях.