Орлеанська діва

Ще далі йде повита чудесами
Людовіка великого пора,
Коли Ерот, керуючи митцями,
Був паном королівського двора.
Ерот версальські збудував палати,
Ерот поставив, дивом для людей,
На місце трону ложе із лілей,
Хоч бог війни і сердився пихатий.
Ерот веде для пишного Луї
Вродливих фей у кольористій зміні:
Могутнього небогу Мазаріні12,
Що в неї очі — ніби зірки дві,
І Ля Вальєр, шляхетну та гарячу,
І Монтеспан, погордливу на вдачу.
Одна ще тішить милого жагу,
А друга вже чекає на чергу.
Регентства йде доба благословенна,
Коли Сваволя гриста і шалена
Гриміла брязкотельцем без пуття
І Францію увечері і вранці
Перелітала у буйному танці,
І кожен, мед спиваючи з життя,
Цурався благочестя й каяття.
Регент зичливий сам давав сигнали,
Щоб люди веселилися й кохали.
Цим закликом ти радо улягла,
Прекрасна Дафно, двору пишна роже;
Рум’яний Вакх, Ерот і бог стола
Вели тебе на любострастя ложе.
Спинюся тут, бо про пізніші дні
Не хочеться розводитись мені.
Сказати щиро: міг би, та не смію.
Хто доторкнеться тих святинь живих,
Що сам Господь лише-но творить їх,
Тому присудить небо летаргію.
Мовчу, мовчу, — а хочеться, проте,
Вам, о красуне над усім ясніша,
Шляхетніша, простіша та ніжніша,
Ба й за Агнесу вірную вірніша,
На вівтар кинуть куриво святе,
Призначені Кіпріді фіміами.
Позичивши в Амура стріли й лук,
А в Аполлона — ліри ніжний звук,
Сказав би... ні! Все блідне перед вами!

Такі картини бачить духівник,
Що й вимовить не може мій язик.
Прагнючим оком, хоч і дуже скромним,
Він спогляда дівчат і юнаків,
Що віддаються втіхам безсоромним,
Нагадуючи еллінських богів.
«Гай-гай! — він каже, — як царі й герої
Розваги не цураються такої,
І небо їх не повертає в прах, —
То чом же і Шандосові не вільно
В обійми взяти незайманку сильну?
Амінь, амінь!» — кінчив він богомільно
І впав, зомлівши, у густих кущах.
Святий Денис, одначе, припустити
Ніяк не міг, щоб воїн гордовитий
Дівоцтву й Франції жалю завдав.
Читачу мій! Напевне ти чував
Про зав’язки на штанях, вийшлі з моди13.
З чаклунства, ідучи проти природи,
Ніяк би не скористався святий,
Коли б усіх не страчено надій.
Силкуючися вузла розв’язати,
Закоханець дочасно знемага,—
І на порозі ніжної заплати
Вмирає, не напившися, жага.
Так в’ялий квіт під сонячну годину
Склоняє і голівку, і стеблину
І просить марно затінку, роси,
Позбавлений могутності й краси.
Отак Денис британському вождеві
Не дав пірнути в радощі рожеві,
Хоч право той здобув собі мечем.

Розгнівана, з осяяним лицем,
Од бритта, що стояв зніяковіло,
Прекрасна Жанна вирвалась — і сміло
Промовила: «Не нездоланний ти,
Бо в цьому бої не дійшов мети,
Твій кінь упав, Господь тебе покинув.
Я ще помщуся за свою країну, —
Денис так хоче і небесний пан.
Це буде, як прийдеш під Орлеан».
А Жан Шандос: «У хвилю ту щасливу
Тебе візьму я, діву чи не діву;
Георгія мені святого власть
Належну силу, безперечно, дасть».