Ти ж, Комосе, дай пишну нагороду2
Бонно, який на цеє заслужив,
Коли по-хитромудрому зложив
Шандоса з Карлом мирову угоду.
Зумів він хитро пакта досягти,
Що кожен має супокійно йти,
Не вдаючись у сутички та свари,
По праву руч і ліву руч Луари.
Англійських він зачарував вояк,
Подавши їм, під їхній лад і смак,
Великий ростбіф, жирний та червоний,
Плумпудинги та вина з-над Гаронни3, —
А для французів, Карла і дівчат
Тонкі рагу, сочисті та рожеві,
І запашних куріпок у підлеві
Приготував дотепний дипломат.
Напившися, наївшися, в дорогу
Шандос рушає з почетом гучним
І чортові клянеться, потім Богу,
Що правом скористає ще своїм.
На те ждучи, скористався з пажа він.
А Дюнуа по цей бік їде, славен,
І Жанна поруч з рицарем ясним.
Король французький на чолі загону —
Агнеса обіч, ззаду духівник —
Досяг до тиховодого затону
Луари, наймилішої з-між рік,
Що серед квітів чистий ллє потік.
Підтримуваний ветхими човнами,
Благенький міст лежав між берегами.
Каплиця там стояла на краю,
Була неділя, і пустельник сивий,
З хлоп’ям удвох, у бідності щасливий,
Там правив месу нескладну свою.
Наш добрий Карл, лаштуючися в мандри,
Уже прослухав месу у Кютандра,
Та Доротея, пильна в цих речах,
Відколи в інквізиції руках
На муках та тортурах постраждала,
За день один дві меси відбувала,
Бастарда споминавши в молитвах.
Вона зійшла, підкасує спідницю,
Тихесенько відходить у каплицю,
Навколішки до долу припада
І клониться, прекрасна й молода.
Старий пустельник, остовпівши з дива,
Не міг до тями аніяк дійти,
І там, де слід: «Молітеся, брати»,
Гукнув: «Брати, яка ж вона вродлива!»
Знічев’я більше, ніж для молитов,
Туди ж таки і Жан Шандос зайшов,
Посвистуючи, несучись високо.
Трімуйля він коханку привітав
І поглядає з того й того боку,
А далі й сам за нею ззаду став
Навколішки, та не шептав, лукавий,
Ні Pater noster, ні Maria, ave.
Заглиблена у молитовний лад,
Гнучка та чарівлива, як лілея,
Лежала на долівці Доротея,
Чоло схиливши і піднявши зад.
Спідниця, вгору збившись ненароком,
Перед Шандоса виявляла оком
Дві круглі, ніби точені, ноги,
Що сам Амур створив їх для жаги,
Такі ото, які колись Діана
Явила Актеонові в гаю.
Про душу й не гадаючи свою,
Шептав англієць: «Красна! пожадана!»
Ну що йому до вівтаря пошана?
Він під спідничкою, розпусти раб,
Рукою білий мацає єдваб.
Ні-ні, не можу олівцем цинічним,
Забувши сором і побожний жах,
Шандоса у блюзнірстві героїчнім
Нарисувати читачам на страх.
Та Ля Трімуйль, шукаючи, де мила,
Теж до каплиці вбогої зайшов...
Куди лише нас не заводить сила
Божка-Ерота — пристрасть і любов!
Тоді пустельник саме одвернувся,
А бритт до спини повної нагнувся,
В очах жадоба блиснула палка —
І Доротея скрикнула струнка.
Хотів би я, панове, подивиться,
Як пензлі сьогочасних малярів
Намалювали б дивування й гнів
Тих чотирьох, що стрілися в каплиці.
Пуатевинець гучно: «Як ти смів,
Ти, рицарю без честі і пошани,
Сквернити, блуд свій тішачи поганий,
Цей тихий храм божественних чуттів?»
Шандос на те, пихи страшної повний,
Одказує, ступивши до дверей:
«А що тобі? Ішов би геть з очей!
Чи, може, ти тут староста церковний?»
«Що староста! — француз відповіда. —
Моя тут наречена молода!
За честь її, порочену так часто,
Я мушу битись, голову покласти!»
«Ну, — каже бритт, — як так, то до борні!
Як ви, я вдачу маю старовинну:
Я можу в інших розглядати спину,
Але свою показувати — ні!»