По тих словах, від запалу червоні,
Велять вони свої подати коні,
А слуги їм для гідної мети
Списи дають і точені щити.
Вони на коні, як орли, спадають,
Арену ширять, битву зачинають.
Дарма убивчу зупинити гру
Слізьми та криком хоче Доротея, —
Трімуйль одно: «Хоч захищу тебе я
Від плям ганебних, мила, — хоч умру!»
Та ба! В борні за Францію й кохання
Не він досяг гучного подолання.
Вже раз і двічі спис його тяжкий
Шандосу панцир проколов міцний,
Уже, здавалось, близько перемога,
Та кінь упав — і чорним копитом,
Пробивши позолочений шолом,
Поранив тяжко вершника свойого.
Кров бризнула з чола його ясного!
Підбіг пустельник, думає — вмира! —
І каже: «Сповідатися пора!»
А Доротея, бідна Доротея!
Як над дітьми нещасна Ніобея,
Вона над любим клониться своїм
І промовляє в розпачі тяжкім:
«Єдиний мій! Це ж я тебе убила!
Навіщо я, навіщо залишила
Тебе, мій світе, радосте життя,
Я, віддана тобі без вороття!
Ах, наша згуба — вбога ця каплиця!
Я зрадила Трімуйля і любов,
Подвійних зажадавши молитов!» —
І сліз бездонна розлилась криниця.
А бритт пихатий на глузливий тон:
«Лежи ж тепер із славою своєю,
Французький гордий рицарю! В полон
Беру тебе й красуню Доротею:
Такий дуелі нашої закон.
Агнесу вашу легко міг я взяти
І Жанну, переможену в бою...
Ну, тут не вийшло, я не потаю,
Але свої ще поверну я втрати,
Панянко, вірна Богу й небесам.
Пан Ля Трімуйль суддею буде нам».
Пустельник, панна й рицар задрижали,
Почувши вихваляння те зухвале.
Так іноді, заплакана, бліда,
Пастушка руки в розпачі ламає,
А хижий вовк овечку розриває,
І труситься від жаху череда.
Хоч небо і не любить поспішати, —
Цього вже не могло подарувати
Шандосові, що стільки зґвалтував
Дівчат і хлопців (смак подвійний мав)
І вкрив себе блюзнірством нечестивим.
Тож ангел смерті, повний правим гнівом,
Усе на вірні кинув терези.
Страшну борню, подібну до грози,
Пан Дюнуа здаля постерігає.
Він бачить — друг подоланий лежить,
Над ним коханка плаче і ридає,
Пустельник щось безтямно бубонить
І походжа, як півень, ворог клятий...
Пан Дюнуа туди летить, завзятий!
Всі речі звати іменем своїм
Тоді англійці мали давню звичку.
Мостом убогим лине через річку
Герой, що все кориться перед ним,
А переможець грубими словами
Стріча його: «Діждались байстрюка ми!»4
«Так, я байстрюк, — на те йому француз, —
Такі були і славлені від муз
Алкід могутній, Діоніс натхненний,
Великий Ромул та Персей огненний5,
Що очищали землю від падлюк,
Їх іменем і я зроблю те саме.
Згадай-но, як з Нормандії байстрюк
Англійську силу потоптав ногами!6
О Зевсові бастарди осяйні!
Пошліть ви силу й сміливість мені,
Щоб я за вас помстився і за себе!
Так честь велить, таке веління неба!»
Молитва непристойна ця була,
Та що ж робить: французького орла
Міфічні більше надили подання,
Як житія або святе писання.
Тож золотими острогами стис
Герой коня, на ворога рушає, —
І враз ясний, міцного гарту спис
Шандосові шолома пробиває.
Не піддається завзятущий бритт!
Блискуча сталь ударила об щит,
Відскочила, в повітрі задзвеніла...
Все ближче й ближче Марсові сини,
Зростає гнів, а з ним росте і сила, —
І враз на землю падають вони,
Один одного тиснучи рукою.
Величні коні рушили ступою
На волі пастись, де який хотів.
Два камені, що котяться з верхів,
Як землетрус у горах загуляє,
І от один одного здоганяє,
І разом линуть, стогнуть та гримлять, —
Це порівняння можемо ми взять,
Щоб мужнє одноборство змалювати.
Луну зефір підхоплює крилатий,
Зітхають німфи, стогне далечінь.
Як того дня, коли з ясних твердинь
Летів на землю бог війни кривавий
У зброї Гніву та в одежі Слави,
Рятуючи Скамандра береги,
Що люті облягли їх вороги,
Коли Паллада, щитоносна діва,
Єднала сотню Греції царів, —
Так цілий світ от постраху тремтів,
І хвиля там гойдалася бурхлива,
Де плине попідземний Ахерон,
І в царстві мертвих сам дрижав Плутон7.