Орлеанська діва

Герої встали, блиснули очима,
Один одного поглядом печуть,
І вдарили мечами замашними,
До тіла в криці прорубавши путь.
Струмуючи, як води з-під каміння,
Кров багрянить їх рицарські одіння.
Круг них, у коло збившися тісне,
Німі, недвижні глядачі стояли,
Дивились пильно, віддих тамували,
А навіть оком жоден не змигне.
На людях смерть здається нестрашною,
Стороннє око — подвигів рушій.
Це тільки був іще пролог легкий
Отого вікопомного двобою.
Ахілл, Патрокл і всі напівбоги,
І гренадери, що за них страшніші,
Леви, за всіх героїв одважніші,
Не показали б їхньої жаги,
Завзяття, гніву, запалу та сили.
Француз нарешті, спритний та умілий,
За руку супротивника вхопив,
Ногою дуже влучно підчепив,
І впав Шандос на мураву зелену,
Та за собою й другого потяг,
І кров червона залила арену,
І двох бійців укрив летючий прах.

Пан Дюнуа, шляхетний в почуттях,
Коли йому далася перемога,
Натис коліном ворога свойого
І крикнув: «Здайся, поки бачиш світ!»
«А не діждеш!» — відповідає бритт.
Останню в серці маючи надію,
Кинджала він короткого вхопив,
Пружисту руку геть назад одвів
І Дюнуа ударив просто в шию.
Та ба! Міцного панцира луска
Тонкого вістря в тіло не пуска.
Тоді француз: «Шукаєш ти сконання —
Умри ж!» — I затопив він без вагання
Англійцеві, що борюкався ще,
Смертельне лезо просто під плече.
Та смерті погляд стрівши неминучий,
Здригаючись в конвульсіях тяжких,
Шандос гукнув: «Я не боюсь, байстрюче!» —
І лиш по тім на віки вічні стих.
Ще ніби дишуть помстою правиця,
Засклілі очі, стиснені уста, —
А вже душа у пекло відліта,
Щоб там з самим дияволом свариться.
Отак, як жив, і вмер завзятий Жан,
Французові не давшися у бран.

Цураючися звичаю гидкого,
Що славних греків трошки знеславляв,
Його одежі Дюнуа не взяв,
А до Трімуйля кинувся свойого,
Підвів його, до тями повернув
І вдруге дяку радісну здобув
Од Доротеї рицар без догани.
Вона Трімуйля тисне до грудей, —
І всі у нього заживають рани,
Крім рани в серці від її очей.
Він сили набирається дедалі,
Росте солодка радість із печалі,
Сіяє сміх крізь оболону сліз...
Так часом сонце тепле й благовісне
Крізь темні хмари усмішкою блисне
І позолотить поли темних риз.

Король, Агнеса і могуча Діва
Цілують, обіймають знов і знов
Одважного, чия правиця мстива
Оборонила Францію й любов,
А надто всім до серця припадає,
Яку хоробрий скромність появляє:
Відомо — це найбільша із чеснот,
І диво дивне — скромний патріот.
Лиш Незайманка крадькома зітхала
І скаржилась на кривду від небес:
Чом не вона Шандоса подолала?
Чом іншому те щастя дав Зевес?
Було їй прикро згадувать хвилину,
Коли упасти довелось на спину,
І проводир англійських вояків
Її подвійним соромом повив.