Выбрать главу
Герої встали, блиснули очима, Один одного поглядом печуть, І вдарили мечами замашними, До тіла в криці прорубавши путь. Струмуючи, як води з-під каміння, Кров багрянить їх рицарські одіння. Круг них, у коло збившися тісне, Німі, недвижні глядачі стояли, Дивились пильно, віддих тамували, А навіть оком жоден не змигне. На людях смерть здається нестрашною, Стороннє око — подвигів рушій. Це тільки був іще пролог легкий Отого вікопомного двобою. Ахілл, Патрокл і всі напівбоги, І гренадери, що за них страшніші, Леви, за всіх героїв одважніші, Не показали б їхньої жаги, Завзяття, гніву, запалу та сили. Француз нарешті, спритний та умілий, За руку супротивника вхопив, Ногою дуже влучно підчепив, І впав Шандос на мураву зелену, Та за собою й другого потяг, І кров червона залила арену, І двох бійців укрив летючий прах.
Пан Дюнуа, шляхетний в почуттях, Коли йому далася перемога, Натис коліном ворога свойого І крикнув: «Здайся, поки бачиш світ!» «А не діждеш!» — відповідає бритт. Останню в серці маючи надію, Кинджала він короткого вхопив, Пружисту руку геть назад одвів І Дюнуа ударив просто в шию. Та ба! Міцного панцира луска Тонкого вістря в тіло не пуска. Тоді француз: «Шукаєш ти сконання — Умри ж!» — I затопив він без вагання Англійцеві, що борюкався ще, Смертельне лезо просто під плече. Та смерті погляд стрівши неминучий, Здригаючись в конвульсіях тяжких, Шандос гукнув: «Я не боюсь, байстрюче!» — І лиш по тім на віки вічні стих. Ще ніби дишуть помстою правиця, Засклілі очі, стиснені уста, — А вже душа у пекло відліта, Щоб там з самим дияволом свариться. Отак, як жив, і вмер завзятий Жан, Французові не давшися у бран.
Цураючися звичаю гидкого, Що славних греків трошки знеславляв, Його одежі Дюнуа не взяв, А до Трімуйля кинувся свойого, Підвів його, до тями повернув І вдруге дяку радісну здобув Од Доротеї рицар без догани. Вона Трімуйля тисне до грудей, — І всі у нього заживають рани, Крім рани в серці від її очей. Він сили набирається дедалі, Росте солодка радість із печалі, Сіяє сміх крізь оболону сліз... Так часом сонце тепле й благовісне Крізь темні хмари усмішкою блисне І позолотить поли темних риз.
Король, Агнеса і могуча Діва Цілують, обіймають знов і знов Одважного, чия правиця мстива Оборонила Францію й любов, А надто всім до серця припадає, Яку хоробрий скромність появляє: Відомо — це найбільша із чеснот, І диво дивне — скромний патріот. Лиш Незайманка крадькома зітхала І скаржилась на кривду від небес: Чом не вона Шандоса подолала? Чом іншому те щастя дав Зевес? Було їй прикро згадувать хвилину, Коли упасти довелось на спину, І проводир англійських вояків Її подвійним соромом повив.

Пісня п’ятнадцята

Великий бенкет в Орлеанській ратуші, що по ньому почався загальний наступ. Карл нападає на англійців. Що сталося з прекрасною Агнесою та її товаришами в подорожі.
Злі цензори, для мене ви смішні, Бо власні вади краще знать — мені. Хотів би я в цій повісті цікавій, Накресленій на золотому тлі, Подати тільки подвиги яскраві, Що пам’ять їх не згине на землі, I Карла змалювать коронування Рукою Діви, Слави та Кохання. І справді-бо, аж прикро гаять час На тих пажів та диваків-баронів, На нечестивий запал Грібурдонів, На випадки, що не дають прикрас, А тільки тьмарять героїчну тему. Та я, читачу, не втаю від вас: Те все належить мудрому Трітему1: Я списую, не компоную сам; Отож коли, буває, там чи там Дратує епізодик випадковий Чи інше щось не до вподоби вам, І гнівно ви насуплюєте брови, Сторінку ту хоч пемзою зітріть, Лиш істини самої не ганьбіть. О Істино, подобо голубиці, Коли тебе навчаться шанувать? Чому ти маєш звичай у криниці Свої святі хороми будувать? Коли з криниці вийдеш ти на люди? Коли той час благословенний буде, Що наші книгописи-мудреці Без гніву в серці й лесток на лиці Про паладинів, славлених усюди, У вірних повідатимуть словах? Був Аріосто бачний аж надміру, Коли Турпіна свідчити притяг2, Щоб тим підперти читачеву віру.