Тривоги не згасивши ще в грудях,
Верстає Карл до Орлеана шлях,
Оточений блискучою юрбою,
Де сонце світить золото і зброю,
І радиться про справи з Дюнуа,
Бо з королями завжди так бува:
Вони в нещасті тихі та потульні,
А в щасті горді, бистрі та дошкульні.
Агнеса й Боніфацій-духівник
Позаду їхали. Король щохвилі
На ті принади оглядався милі,
Що бачити своїми тільки звик.
Пан Дюнуа: «Мерщій до Орлеана!»
А Карл: «Мене обійме знов кохана!»
Ясний бастард, що тільки-но й гадав,
Як Франція воскресне знову, горда,
До незначної кріпості Бедфорда
Надвечір безборонно завітав.
До Орлеана зовсім близько звідти;
Король зійшов і каже відпочити.
Обложників комора то була:
Там бог війни, жорстокий та кривавий,
І круглий та рум’яний бог стола
Шукали ревно першості і слави —
Той зброю дав, той їжу та вино,
Втішаючи і Дюнуа й Бонно.
Всі орлеанці того дня зраділи
І пишну дяку Богові зложили;
Те deum, що тягли на односпів3
Усі на чолі з владою міською;
Бенкет для судей, вояків, ченців,
Де хміль усіх на землю повалив,
Єпископ навіть не допив напою;
Яскраві та веселчасті вогні,
Що протинали сутінки нічні;
Народу крики, постріли з гармати, —
Усе з’єдналось, щоб одно сказати:
Одважний Карл до міста підійшов
Утрачене собі вернути знов.
І враз по тих веселощах без краю
Розлігся голос туги та одчаю,
Ім’я Бедфорда на устах луна,
І крик, і кров, і смерть іде страшна.
Англійці, справу зміркувавши потай,
Під хвилю, як французи запальні
«Живе король!» гукали при вині,
Дві ковбаси поклали під ворота, —
Та зовсім не з гатунку тих ковбас,
Що пан Бонно присвячує їм час, —
Ні! Кишки дві, де начинка сипуча,
Готова спалахнути в блискавках,
Таїть загин, руйнацію та жах,
Де гибель заховалась неминуча;
Два прилади, наповнені до дна
Страшним вогнем, що робить Сатана.
Тонкі гноти, проведені уміло,
Вороже військо разом підпалило, —
І враз летять угору, мов тріски,
Стовпи, ворота, засуви, замки.
Тальбот хоробрий кидається з вилом,
Кохання й слава мають перед смілим,
Луве красуні вензель золотий
Прикрашує шолом його ясний, —
Відомо-бо, що та знадлива дама
Героя володіє почуттями,
І тут-таки, на згарищах руїн,
Кохану прагне обійняти він.
Одважний бритт, що виріс серед бою,
Веде англійців бравих за собою.
«Вперед, — гукає, — хлопці-молодці,
Огню й мечу віддаймо стіни ці,
Берім скарби, тих дурнів пиймо трунки
І в їх жінок зриваймо поцілунки!»
Сам Цезар, звеселяючи бійців
Промовами, збудованими струнко,
Сказати краще, певне б, не зумів.
Попід стіною, близько біля брами,
Де вибух землю оповив димами,
З каміння й дерну вал міцний стояв:
Потон його з Ля Гіром збудував.
Заховані були там і гармати,
Щоб у хвилину штурму відбивати
Бедфорда силу кровожерно злу.
Уже Потон з Ля Гіром на валу,
Юрба за ними збройна виступає,
Гримлять гармати, аж земля здригає,
І поклик «бий!» то там, то там луна,
Під вал англійці підвели драбини.
Коли примовкне пісня їх страшна,
Полк за полком угору швидко лине,
Передні задніх тиснуть, щоб мерщій
Роботу дати зброї бойовій.