Хвала недаром скрізь лунала щира
Про мудрощі Потона та Ля Гіра.
На всяку несподіванку війни
Приготували все як слід вони:
Топка смола, кипучий плин олії,
І палі гостроверхі, й довгих кіс
Густий, холодний та блискучий ліс,
Що ніби смерть сама ним володіє,
Мушкети, що жахливий сиплють грім
На голови британців знавіснілих, —
Усе, що вийшло з рук майстрів умілих,
Навіяне і палом бойовим,
І горем, і одвагою, і ляком,
Стає в пригоді рицарям-воя´кам.
Ошпарені, порізані, без ніг,
Без рук летять і скочуються бритти:
Так колосків рядами золотих
Лягає під серпом достигле жито.
Та ба! Нелегко мужніх подолать:
Один упав, а надбігає п’ять.
Як голови у гідри виростали,
Хоч відтинав їх Зевса мужній син,
Отак англійці падали, вставали,
Ішли на кров, на муку, на загин,
І де французька їх рука косила,
Там виникала ще страшніша сила.
Рішмоне гордий! Ти тоді зійшов
На мури, де лилась гаряча кров.
Ішло п’ять сотень люду за тобою, —
Найкращі, найзначніші з городян;
Вони хитались трохи з перепою,
А в головах стояв якийсь туман,
Та крикнув ти: «У вас немає брами, —
Дарма! Рішмон, братове, завжди з вами,
І цього досить. Нумо до борні!» —
І грізно вдарив на війська страшні.
А вже Тальбот, жахливіший од бурі,
Стоїть, як привид, на високім мурі,
І смерть несе одна його рука,
А друга жестом воїнів склика,
І крик «Луве!» (як Стентор він гукає)4
Бідаху-президента звеселяє,
«Луве!» — кричать англійці і собі,
Хоч і не знають, що воно й до чого.
О роде людський! Суджено тобі
Кричати завжди з голосу чужого.
Карл у своєму фортику малім,
Англійців теж обложений юрбою,
Сидів похмурий, в роздумі тяжкім,
І не зважався кинутись до бою.
Казав: «Ох, допомоги б воякам,
Що кров за мене проливають там!
Вони ж зібрались короля свойого
Вітати після трудної дороги,
Я дав їм радість, може й волю б дав —
І що ж! Боюся, що і сам пропав».
«Ні, — каже Діва, — це не так, королю.
Наш день настав, і ми здобудем волю.
Ідіть, ударте на ворожий стан
І визвольте нещасний Орлеан.
Хоч мало нас, та ви самі, владарю, —
Це тисяча в єдиному ударі».
Король на те: «Я досі ще й не знав,
Що вмієте ви в лестощі вдаватись!
Собі ціну я сам належну склав,
Та правда ваша — годі зволікатись!
До слави!» — і полинув на коні.
Палають орифлами осяйні,
Гарцюють обіч Дюнуа і Жанна
І скрізь лунає, мов гучна осанна:
«Святий Денис, Карл Сьомий хай живуть!»
Карл, Дюнуа і горда Діва б’ють
Англійську силу, налетівши ззаду.
Так, зринувши над гір тяжку громаду,
Де виникає Рейн або Дунай,
Орел ясний ширяє з краю в край,
І падає з блискучими очима,
З розширеними кігтями міцними
На сокола, що з-під небес ясних
Нещасну чаплю, ніби грім, настиг.
Та як леви, хоробрі б’ються бритти,
Вершать одваги славної дива:
Так прут сталевий, на ковадлі битий,
Нової сили в гарті набува.
Погляньте на героїв з Альбіона
І на бійців нащадка Клодіона!
Сп’янив їх крові ненаситний хміль,
Вони летять, неначе вихор смерті,
Стинаються — і вже стоять, уперті,
Мов скелі, непохитні серед хвиль.
Нога з ногою і рука з рукою —
Тіла бійців напружено сплелись,
І падають, подолані юрбою,
Облиті кров’ю, страшно кленучись.
О, чом не можу в віршах я величних
Подати список дій тих героїчних?
Це право тільки Греції рапсод
Собі здобув — поважно і розлого
Сотати довге плетиво пригод,
Удари всі лічити до одного
І подвиги, що Гектор їх вершив,
Доточувать на тисячу ладів.
Подобатись — це дуже певний спосіб,
Та ба! Тоді зректися довелося б
Про іншу вам пригоду повісти,
Що сталася з Агнесою, брати,
Як друг її в кривавім бився бої
На березі Луари голубої.
У парі з Боніфацієм вона
Верстала путь. Розмова не нудна
Точилась про спокусника лихого,
Що всі гріхи і вся біда від нього,
І панотець в історійках своїх
Не додавав напучувань гірких.
Неподаль до красуні Доротеї
Трімуйль обличчя ніжно нахиляв
І про родинне вогнище шептав,
Про чистий храм любові однієї.
Дорога їхня густо поросла
Трави буйної килимом зеленим:
Така, мабуть, поляна та була,
Де бігла Аталанта з Гіппоменом.
На той квітучий знадившися пух,
До них Агнеса приєднала рух,
А сповідач у тім гурті четвертий.
Зайшло у них про поле слави й смерті,
Про Англію, про любощі, про те,
Як сила скрізь диявольська росте, —
Та мила враз урвалася розмова:
Під землю кінь спочатку порина,
А там їздець, і скрізь лише шовкова
Колишеться і сріблиться трава.
Всі зникли, наче й звіку не бувало!
Так в опері поета-кардинала,
Що слухачі бояться, наче мук, —
Хто не боїться опери нудної? —
Провалюються раз у раз герої
Під землю, в пекло крізь таємний люк.