Монроз, що з того берега Луари
Дивився на Агнесу молоду,
Жадав сказати ніжно й до ладу
Почтиве слово про любовні чари.
Він через міст — і нагло остовпів:
Ні панни, ні її товаришів.
Блідий, як віск, як мармур, він холоне,
Ще крок ступив — і сам під землю тоне.
Поль Тріконель здаля те постеріг,
Летить мерщій Монроза рятувати,
Та й сам зникає, тільки-но прибіг
На місце теє, чарами закляте.
Що ж? Під землею — диво всім дивам! —
Сади розкішні, пишні зеленіють,
Яких не мав Луї Великий сам,
Дід короля, що люблять, бо жаліють.
В садах тих замок чарівний стоїть.
То замок... серце з остраху болить!..
Гермафродит панує там без праці,
Бридкий душею й тілом, як павук...
Яких же там іще зазнають мук
Агнеса, Доротея, Боніфацій?
Пісня шістнадцята
Як св. Петро втихомирив св. Георгія та св. Дениса і як він пообіцяв високу плату тому з них, хто подасть йому кращу оду. Смерть прекрасної Розамор.
Розкрийтесь, неба золоті палати!
Істот безсмертних племено крилате,
Ти, що царів на цій землі ведеш
І брами раю пильно стережеш,
Від ока закриваючи людського
Всі таємниці Божого чертога,
Хоч на хвилинку набік оступись,
Щоб добре міг побачити я нині,
Що в недоступній твориться святині,
А за мою цікавість не гнівись.
Молитва це абатова Трітема1,
А не моя: я не посмів би сам
Одважно заглядати до едема
І розпити чинити небесам.
Георгій мужній та Денис ласкавий
Сиділи, замкнені на три замки,
Все бачили, а до земної справи
Ніяк докласти не могли руки,
Лише в сплітках та вигадках моторні,
Інтригували, як усі придворні,
Та йменням справедливості й добра
Звертались до апостола Петра.
Святий, що папа — то його намісник,
Людської долі судія й провісник,
Мереж на цілий всесвіт володар,
Петро, могутній Господа ключар,
Промовив їм: «Ви мусили чувати,
Що сорому чимало я зазнав,
Коли у Малха вухо відрубав2:
Учитель мій велів мені сховати
Меча у піхви, і наказом тим
Відняв у мене всі права на зброю.
Та я, братове, способом новим
Вас у змаганні вашім заспокою.
Святий Денисе, скличте всіх святих,
Найголосніш у Франції відомих,
А ви, Георгію, в ясних хоромах
Шатніться теж по земляків своїх.
Хай ті й тамті при Божому порозі
Складуть нам оду в віршах, а не в прозі3,
Гудар-бо схибив: сам Господь велів
Тут говорити мовою богів.
Хай скомпонують оду піндаричну,
Мої діла вихвалюючи в ній,
Мою могутність, титул мій гучний,
І все те в одіж приберуть музичну.
Багато смертним клопоту бува,
Як рим дошукується голова,
А для святих це, звісно, легша справа.
Ідіть же, думайте про форму й зміст,
Тому хай буде перемоги слава,
Чиє земляцтво явить більший хист».
Таке сказав з престолу осяйного
Апостол до святих заводіяк,
Висловлюючись твердо й нерозлого,
Бо лаконізм — обранців певний знак.
Суперники, ще й оком не змигнути,
Метнулися шукати земляків
Із тих ото, яким далося чути
Охоту до римованих рядків.
Святий Денис, кого Париж злюбив,
Біля стола садовить Фортуната4,
Що в нього думка бистра та багата
До щонайвищих залітає сфер;
З тим поруч приміщається Просдер5,
Поет чудовий, хоч і з янсеністів;
Святий Григорій теж серед артистів6,
Єпископ, що прославився давно
В краю, де народився пан Бонно;
Прийшов Бернард, митець на антитези7,
За ним дрібніші тиснуться святі,
Бо зважувати ліпше у гурті
Пісень сп’янілих замисел тверезий.