Зневажливо Георгій поглядав
На ворога, мов то була дитина.
Він у житлі надземнім одшукав
Англійського святого, Августіна8,
І так йому розсудливо сказав:
«Угодниче, вродився для війни я,
А віршувати — не моя це річ:
Мій хист — рубатись, бити лиходія
І голови мечем здіймати з пліч.
Ти — віршник. Тож берись мерщій за рими,
Щоб честь отчизни врятувати ними.
Один британець, сумніву нема,
Упорається з галлами трьома.
Ми бачили в Нормандії, в Бретані,
Як легко ті французики кохані
Англійцям поступаються в бою.
Я заставляю голову свою,
Що, взявшись до елегії чи оди,
Де треба розум виявить гнучкий,
Ми також інші поб’ємо народи.
Складай же гімна, приятелю мій,
І доведи, що всюди перші бритти:
Чи битися, а чи пером водити.
Денис там віршомазів настягав,
Надіючись на їхній геній щиро,
Та я за них би й шеляга не дав.
Ти сам працюй. Візьми священну ліру
І носа втри Денисовому кліру».
Низький віддавши за хвалу поклін,
До діла взявся скромний Августін,
І, поруч сівши з Франції патроном,
Співацьким віддається перегонам.
Труд скінчено, і колом осяйним
Рум’яні херувими й серафими
Гуртуються: цікаво чути їм,
Як і звичайним духам та святим,
Хто переможе віршами своїми.
Тож Августін читає про дива,
Які серця озлили єгиптянам,
Про Моїсея, що своїм краянам
Незнану міць і мужність навіва,
Про те, як щедрі, тихі води Ніла
Зловісна кров колись забагрянила,
Як в лози обертались плазуни
І як з лозин робилися гадюки,
Про хмари мошок, насланих для муки,
Про спеку, що зсушила всі лани,
Про немовлят невірного народу,
Яких Господній ангел повбивав,
Про те, як, поривавшись на свободу,
Ізраїль посуд у Єгипті вкрав9,
Як сорок літ блукав він у пустелі,
Як страчено поклонників тельця10,
Як любощів прихильники веселі
Дійшли страшного на землі кінця11,
Як звів Аод, прообраз Равальяка,
Іменням Божим руку на царя12,
Як Самуїл, прославлений вояка,
Ножем кухарським біля вівтаря
Агага нещасливого зарізав
За те, що жрець Агага не обрізав13,
Як, щоб народ звільнити від тенет,
Ввійшла красуня в ворога намет14,
Як Васа вбив завзятого Надада15,
Як смертю вмер недоброю Ахав,
Живого випустивши Венадада16,
Як гордого Йоаса покарав17
Син Атровадів, як з руки Йоада
Аталію лиха убила звада18.
Довгенька то поезія була,
Картинами отими перевита,
Якими старосвітщина цвіла.
Було там сонце, на скалки розбите,
І місяць, що розсипався на пил,
Земля в огні, у бурі небосхил,
І гнівний бог, що над світами лине,
І струмінь крові, і мерці, й руїни,
А поруч — тиша, богоданий мир,
Земля на мед, на молоко багата,
Де гори скачуть, ніби ті ягнята,
І де ягнята — ніби пасмо гір.
Співав поет про грізного владику,
Що на халдеїв бурею спадав,
Та рабства пут з євреїв не здійняв,
Що зуби лев’ячі трощив без ліку,
Чавив ногою непокірних змій,
Казав промови до німих стихій
І усмиряв суворим жестом пана
І василіска19, і левіафана20.
Святий кінчив — і райський весь народ
Загомонів непевне і двозначно,
Від правди ухиляючись обачно...
Такий-от гомін — кепський знак для од.
Тоді Денис підводиться почтивий.
Несміливо він глянув на святих
І привітав низьким уклоном їх,
З такої авдиторії щасливий,
І ніби каже: «Поможіть мені,
Додайте сили, голови ясні».
Аж от, належну даючи пошану
І зборів президентові, й суддям,
І всім, хто тільки навинувся там,
Узявся до свойого він пеану.
«О, Петре, Петре! На тобі поклав
Сам Бог своєї церкви мурування,
Ключар небесний, ти в обладу взяв
Царів земних і кожне існування,
Ти мудрий вождь, ласкавий батько всім,
Ти оборонець віри і закону!
Поглянь же: наше право на корону
Зриває очі ворогам лихим.
Намісник твій царює над царями,
Таку йому від тебе дано власть:
Отож як трон візьме він чи віддасть,
То чиниш теє ти його руками.
Ох, горе! Наш парламент ухвалив
Прогнати Карла. На французькім троні
Хизуються сусіди беззаконні,
І втратив син свій спадок від батьків.
Святий ключарю! Глянь на землю грішну
І втіш, могучий, Францію невтішну,
Посадовивши правого на трон».