Отак почав, узявши тихий тон,
Ласкавець наш. Поглянув на Петра він,
Смиренністю та кротким духом славен,
Немов боявся далі річ вести, —
А той кивнув поважно головою,
Несмілістю вдоволений такою,
І каже поглядом: «Чудесно ти
Свою любов являєш нам, французе.
Співай же, як тебе навчили музи».
Денис побожний далі забринів:
«Мій супротивник зчарував присутніх,
Виславлюючи Божу помсту й гнів.
Я — милосердю віддаю свій спів:
Любов — найвищий подвиг для могутніх».
І впевнено завіршував Денис
Про ту вівцю, що бігла через луки
Та й заблудила в страховинний ліс;
Про пастуха, котрий її приніс
Додому, взявши, мов дитя, на руки;
Про те, як пан господар заплатив
Платню ледачому робітникові,
А той, на дяку щедрості чудовій,
Узавтра й за вчорашнє відробив;
Про Спаса, що п’ятьма лише хлібами
І рибами нагодував трьома
П’ять тисяч душ, зворушений мольбами,
Про грішницю, що, блідна та німа,
Перед Христом упала на коліна,
А він дозволив, щоб вона йому
Обтерла ноги... В натяку цьому
Сорель Агнесу гожа Магдаліна
Напом’янути мала слухачам.
Кінчив Денис — і добре бачить сам,
Що натяк зрозуміли ті панове,
І дівчині прощають гріх любові,
Солодким розігріті почуттям.
Отак узяв він над англійцем гору.
Почервонів нещасний Августін,
Метнувся від суда та поговору
Навтікача... Блаженні, як один,
Сміються, тюкають, свистять, гукають...
Так само — парижани пам’ятають —
Сміявся з марнослова цілий світ,
Коли узяв він, бридший, ніж Терсіт,
Сплітати брехні, про мистецтво править
І всіх поетів гудити й неславить.
Двох agnus’iв Денисові подав
Петро святий, а далі постанову
Весь трибунал священний підписав,
Щоб галльський меч британців подолав
І отчий трон посів би Карл ізнову.
Під хвилю цю свойого вуханя
Уздріла Жанна в хмарі піднебесній.
Так під кінець чи на початку дня
Ясного сонця промені чудесні
Просвічують крізь хмар густе ткання.
Тоді вона: «За нами перемога!
Он мій осел, самого вісник Бога!»
На диво те страшний Бедфорд поблід,
Неподоланності згубивши й слід:
З небесних віщувань він розуміє,
Що марні на Георгія надії.
Англійці врозтіч, бо здалося їм,
Що наступу на них ударив грім,
А городяни з того осміліли
І б’ють навздогін гурт отетерілий.
Шляхетний Карл по збитих, по тілах
У вражий табір прокладає шлях.
Обложники обложеними стали,
Їх тиснуть ззаду, спереду, з боків,
І не втекти від лютої потали,
І падають убиті на мерців.
Кривава битва грала, наче море.
Тоді ж ото, в жорстокій січі тій,
Явив єси характер гордий свій,
О д’Арондель, о мужній Христофоре,
Камінний серцем, зимний та суворий,
Розважністю він смілість покріпляв.
Він з хмурою цікавістю вивчав,
Як б’ються галли, що у них за звичай.
Здавалося, британець войовничий
Розваги у баталії шукав.
З ним Розамор, озброєна по зуби,
Услід ступає справжнім вояком,
Немовби паж, з лиця ясний та любий.
Сталевий панцир, золотий шолом
На ній горять, а пір’я папужине,
По вітру пишним граючи пучком,
Над головою міниться і плине.
Відколи впав убитий Мартінгер
До ніг красуні, бій вона злюбила,
І з крові й смерті тішиться тепер,
Немов сама Паллада роз’яріла
Чи Брадаманта непоборно сміла,
Чи навіть Жанна, Франції краса,
Іде вона, шепоче про кохання,
Вершить одваги й сили чудеса,
Та демонське тут чиниться наслання, —
І враз летять на них Ля Гір, Потон
Та недоступний жалощам Рішмон,
Летять на бій, на смерть чи подолання!
Озлив Потона бриттів супокій
Та гордощі; спис непохибний свій
Він спрямував, плигнувши хижим скоком,
І зброя, пронизавши в того бік,
У спині вийшла, під плечем широким, —
І крові ллється димної потік.
Англієць пада, а смертельна криця
Укупі з тілом крутиться й зміїться.
Під хвилю цю жахливу і тяжку
Не кинулася Розамор Юдіта,
Щоб вилити печаль свою гірку
Над тілом закривавленого бритта,
Не рвала кіс хвилясто-золотих,
У зойках не склонилася до ніг,
Молитись не хотіла, ні зітхати,
А крикнула розпалено: «Відплати!»
Тож як Потон нагнувся підійнять
Свій славний спис, розламаний надвоє,
Її рука, що мужньо відрубать
Отаманові банди навісної
Змогла в постелі голову п’яну,
Січе навідліг руку ту ворожу,
Чию перед красунею вину
Словами виписати я не можу, —
I нерви в пальцях (всі одтято п’ять!)
Під шкурою востаннє двиготять...
Потон ніколи вже не міг писати.
Аж надлітає тут Ля Гір завзятий
І з розмаху їй серце прошива,
І падає Юдіта нежива...