Орлеанська діва

Від струсу покотилось забороло —
І бачить він лілейну шийку голу,
Рожеві перса, хвилі довгих кіс...
Так ось кому він наглу смерть приніс —
Незнаній жінці чарівної вроди,
Сотвореній для щастя й насолоди!
Зітхнув Ля Гір, на плач йому зайшло,
І стогне він, понуривши чоло:
«О небо! Жінка молода та люба!
Я з рицаря зійшов на душогуба!
Ганьба, ганьба тій зброї, тим рукам,
Які здійматись важаться на дам!»
Але Рішмон, безжалісний на вдачу,
Глузливий та жорстокий завсігди,
Промовив: «Я великої біди,
Мій друже, в цьому випадку не бачу.
Вона ж англійка, та й навряд чи їй
Дівоцтва цвіт уберегти ясний
Так пощастило, як хоробрій Жанні...»

Нараз, по тім брутальнім розважанні,
Його периста ранила стріла.
Подвійна лютість вояка взяла,
І кидає удар він по удару
На ворогів густу й рухливу хмару.
З Ля Гіром він, а з ними й кожен галл,
Запавши в грізний і нестримний шал,
Тнуть, колють, ріжуть, б’ють оскаженіло,
І падає в диму за тілом тіло,
Фортечний бриттам створюючи вал.

Наш добрий Карл в тій дикій веремії
До Дюнуа промовив: «Де ж вона?»
«Хто, мій королю?» — той не розуміє.
«Чи єсть яка про неї новина?»
«Про кого?» — «Ох! немов у воду впала!
Коли фортуна змогу нам послала
В Бедфордів замок сміливо вступить, —
Ніхто її під ту не бачив мить».
«Найдемо!» — каже войовнича Жанна.
Тоді король: «О сили неземні,
Про неї дбайте! Хай моя кохана
Повік лишиться вірною мені!»
Те кажучи, коня він не спиняє
І ворогів на всі боки рубає.
Та незабаром темним накриттям
Понад землею морок розіслався
І край поклав отим гучним ділам,
Що ними Карл уперше розважався.

Коли ото спинилася борня,
Зачув монарх, що саме того дня
Вродливих вершниць невеличку зграю
Хтось бачив у долині, біля гаю,
А з-поміж них одна була така
Прекрасна, ніжна, свіжа та струнка,
Що навіть словом жодним не сказати.
Товстого поруч бачено абата.
Пажі блискучі, рицарі ставні,
Усяк на бойовому скакуні,
Всі у стьожках, в оксамиті та злоті
Товаришили пишній тій кінноті.
Простуючи погоном нешвидким,
Вони звернули на розкішний дім,
Якого доти у тамтешнім краї
Не бачили. Аж око засліпляє
Будинку мальовничість казкова.
Люб’язний Карл, почувши ті слова,
Сказав Бонно: «Хто друг мій — той за мною!
Узавтра рано серце заспокою,
Побачивши Агнесу, ніжний квіт,
Або ж — покину цей облудний світ».
Недовго сну його тримали чари,
І ледве Фосфор виглянув крізь хмари21,
Троянд Аврори вістовець блідий,
А в сонця повіз пишнозолотий22
Іще-но коней впрягано допіру,
Король, компанію дібравши щиру —
Були там Жанна, Дюнуа, Бонно —
В дорогу рушив, кажучи одно:
«Найдімо перше дивний скарб любові,
А на війну ще встигнемо, панове».