О скільки в світі цім чарівників!
Про чарівниць нема що й говорити...
Минувся вже облудами повитий
Мій юний вік, солодких час гріхів,
Але й під вечір часто, як і вранці,
Туманять нас могутні ошуканці
У пурпурі, у слави убранні.
Ведуть вони в високості ясні,
А далі в прірву затягають чорну,
В гірку журбу, в загибель необорну.
Остерігайтесь чаклунів таких,
Читачу мій! Як треба вже омани,
То хай то буде любки сміх коханий,
А не прихильність владарів земних.
Гермафродит, поставивши раптово
Агнесі пастку — дивну ту будову, —
Хотів красунь французьких покарать,
Ослів, святих і паладинів рать,
Чия чеснота і божиста сила
Йому всі чари соромом покрила.
Хто тільки входив у заклятий дім,
Робився брат і друг тому чужим,
Він тратив пам’ять, тратив глузд і тяму.
Вода летейська, пивана мерцями,
Вино лихе, що труять ним живих,
Не чинять згубних наслідків таких.
Там, під склепінням портика чудного,
Навсуміш старовинного й нового,
Блискучий привид гордо походжав;
Ходу легку він, зір блискучий мав,
Рухливий був, як мавпа та достоту,
I все носив фальшиву позолоту.
Ця постать, невсипуща і вночі,
Уява зветься, милі читачі.
Це не прекрасна, сповнена принади
Богиня Риму й давньої Еллади,
Що надихала дух живий творцям,
Що свіжих барв широким розлиттям,
Алмазами, квітками наділила
Співця непереможного Ахілла,
Очам Дідони додала тепла
I в храм пісень Овідія ввела;
Богиня це чудна, несамовита,
Лихим смаком, безглуздям оповита,
Що меж не знає у шаленій грі
І вчить на глум прозаїка й піїта —
Сорлена, Лемуана, Скюдері1.
Вона свої навіює тумани
На новочасні опери й романи
I довго ще літатиме, як птах,
На кафедрі, в театрі, по судах.
Огидний карлик, недоумко вічний
У неї на руках, немов синок;
Колись він звався доктор серафічний,
Проникливий, глибокий, ангелічний2;
Він склав недавно дурості зразок —
Історію Марії Алакок3.
Круг них юрбою — кепський еківок,
Лихого тону загадки нездарні,
Та дотепи кульгаві й незугарні,
Передсуди, безглуздя, віщі сни,
Рої щонайдешевших каламбурів...
Так уночі, серед безлюдних мурів,
Літають сови й чорні кажани.
Згадаймо ж таїну палацу того:
Його хазяїн так побудував,
Що кожен смертний, завітавши в нього,
Свій розум за порогом покидав.
Заледве-но Агнеса наша мила
В покої замку дивного вступила,
Як Боніфацій, Господа слуга,
Їй здався Карлом. Дівчина радіє —
І груди давня сповнює жага.
«Герою мій! Одна моя надіє!
Ви знов зо мною, сонце днів моїх!
А як там бритти? Ви розбили їх?
Ніхто, королю, не завдав вам рани?
Дозвольте ж панцир зняти з вас, коханий!»
І нетерплива дівчини рука
Сутану притьмом рве з духівника,
Його до серця чуло пригортає;
Палають очі, губки запашні
Шукають уст у пориві, в огні...
І раптом — що за притча? — натрапляє
Замісто щік, рожевих, як весна,
На бороду розкошлану вона,
Жорстку, тверду, нечесану ніколи...
Абат від неї, підійнявши поли,
Вона — за ним, неначе бистрий птах,
«Забув мене!» — кричить, уся в сльозах.
Отак вони по залах бігли пишних,
Він хрестячись, вона з плачем гірким,
Аж зойки враз дійшли до вуха їм.
Прекрасна жінка в муках безутішних
Оружного благала вояка,
До ніг йому склонившися, струнка,
Щоб змилувався над її душею, —
À він меча вже підіймав над нею.
Хто б упізнав у варварі страшнім, —
Ой леле! — Ля Трімуйля молодого,
Що Доротеї всім життям своїм
Пожертвував би скільки хвиль до того!
Тепер йому здалось, що Тірконель,
А не красуня перед ним ласкава,
I ворога він кличе на дуель,
Свойого добиваючися права.
А що ж вона? Вона не пізнає
Високого чеснотами героя,
Вона питає: «Де життя моє,
Де любий мій?.. Утратила його я!
Молю вас — поможіть його найти!»
А пуатвинець прагне крові, мсти,
Її він чує, та не розуміє,
Англійця бачить і в злобі шаліє,
І панні, що від муки умліва,
Такі говорить запальні слова:
«Навчу тебе я тон свій одмінити,
Зарозумілий, безсоромний бритте,
Нахабо, пиворізе острівний!
Я покажу, як рід ганьбити мій,
Мене, мене погрозами страшити!
Пуатевинців я нащадок тих,
Що відсилали в темне царство тіней
Англійських рицарів ще й не таких,
Як ти, зухвалий Альбіону сине!
Де ж меч твій, ратоборче на словах?
Який тебе скував зненацька страх?
В парламенті ти здатен говорити,
Британський цапе, Англії Терсіте,
А як до діла — то підкурчив хвіст!
Ану-бо появи вояцький хист!
Із піхов зброю! Чи тобі на лобі
Встругну печать, аж і не писнеш пробі,
І нагаїв усиплю сто підряд
У твій широкий бабкуватий зад!»